Станіслав виріс у Луганську й не планував жодних переїздів. Лише за кілька місяців життя під обстрілами навчився за звуком визначати тип і напрямок польоту снаряда. Він сподівався, що все буде, як і раніше. Але доля розпорядилася інакше, і зараз чоловік будує нове життя.
Я народився й виріс у Луганську. Тут же до війни працював автослюсарем на заводі.
Для мене війна почалася 18 липня 2014-го. Напередодні був збитий борт МН-17, а в цей день почалися обстріли Луганська. Люди були налякані, майже ніхто ні з ким не спілкувався, не зустрічався.
Запам’ятався обстріл Луганського аеропорту. Тоді два «Гради» стріляли вночі та практично стерли будівлю. Запам’яталися й обстріли самого міста.
Коли все почалося, банки й магазини були зачинені, не було електрики, відключили воду. Спочатку були запаси води та їжі. Воду брали у приватному секторі, в одного чоловіка була своя криниця й генератор, він допомагав і води набрати, і телефон зарядити.
Перші два тижні обстрілів усі сиділи по підвалах. Потім інстинкт самозбереження кудись пропадає, і вже не боїшся абсолютно. Літають міни, чути свист, і є секунди дві, щоб сховатися в канаву або під бордюр. Народ почав виходити, ринки почали працювати. Обстріли тривали, а народ якось намагався вижити. До всього звикаєш, уже за свистом можна визначити, що летить і куди.
Мені пощастило, у бік, де я жив, мало прилітало мін. Але відчуття незабутні, коли чуєш, як летить, а потім бах – і будинок весь ходором ходить.
У вересні, коли стихли обстріли, ще можна було виїхати, хоча автовокзал зрівняли із землею. Була примарна надія, що все відкотиться назад. Після так званого референдуму, який провели 26 жовтня, а потім оголосили, що за «ЛНР» нібито проголосували 90 % мешканців, я прийняв рішення виїхати.
Коли ми приїхали до Полтави, була перша година ночі, і було дико, що місто живе спокійно, їздять машини, працюють світлофори, ходять люди навіть уночі. Ми потрапили до цивілізації, про яку вже й забули. Відчуття сильні й незабутні, немов сім років ходив пустелею, нарешті, зустрів людину й хочеться обійняти її від радості.
Потім прочитав у новинах, що розбомбили залізничні колії, і потяг, яким я їхав, був останнім, який ними пройшов.
Після Полтави був Дніпро, потім їздили різними селами. Ми з мамою їхали тимчасово, думали, скоро все закінчиться. Нас направили в Жовті Води, поселили в гуртожитку. Умови були хороші. Пізніше я знайшов роботу в Кривому Розі й переїхав.
За останні роки кардинально змінилося ставлення до людей. Я почав більше в них розбиратися, замислюватися, аналізувати. Багато що тепер здається несуттєвим і дрібним у порівнянні із цінністю самого життя.
А чи повернуся в Луганськ, складно сказати. Там усе зруйноване й заміноване. Мій будинок пограбували й підпалили. Хотілося б усе забути. Усе життя прожив у своєму місті, а мене, можна сказати, вигнали..
.png "Імена")
