Мені 18 років. Я з рідними жив у Маріуполі. Ми мешкали в центральному районі міста. Вранці 24 лютого прокинулися від вибухів. Мій брат працював у поліції. Від нього ми дізналися, що відбувається.

Ми ховалися у бомбосховищі на заводі Ілліча. Довго не могли звідти вийти, бо велися активні бойові дії. У бомбосховищі було понад три сотні людей. Всі допомагали одне одному. Діти хворіли. Дорослі ділилися ліками, віддавали дітям свою їжу. 

Був такий період, коли ми збирали дощову воду й пили її, варили на ній їсти. Зовсім не було м’яса. Ми їли тільки кашу.

Мене шокувала поведінка людей у перші дні війни. З’явилося багато мародерів. Вони грабували крамниці, в тому числі магазини побутової техніки. Я не розумів, навіщо вона їм потрібна під час війни. 

Мій брат патрулював місто і потрапив у полон до росіян. Він був в Оленівці. Через півтора місяці його випустили з умовою, що він буде працювати на окупаційну владу. Йому вдалося обдурити російських військових і виїхати. Мій батько жив у Лисичанську. Він також евакуювався. 

Місто було відрізане від зовнішнього світу. Ми не розуміли, що відбувається. По радіо чули тільки дезінформацію від окупантів.  

Ми виїхали, коли російська армія повністю захопила Маріуполь і вела бої за Азовсталь. Щоб потрапити в Україну, довелося їхали через росію, білорусь і Польщу. Зараз живемо у Хмельницькому. Я навчаюся в університеті. 

Думаю, що війна закінчиться тільки тоді, коли в росії зміниться влада і коли російські війська залишать наші території. На мій погляд, після війни Україна активно розвиватиметься.