Мені 17 років. Живу я на Донбасі, в маленькому містечку Миколаївка біля Слов’янська. В мене є мама, бабуся і братик.

В перший день війни було дуже страшно. Я спала, крізь сон почула вибухи. Потім почала збиратися в школу, а вчителька написала, що почалася війна.

У нас не було води, світла. Таке могло бути по три дні, тому ми набирали про запас.

Мій брат дуже боявся обстрілів. Ми ночували в коридорі, він ховався під ковдрою. А я якось себе переконувала, що все буде добре.

Ми виїжджали за кордон, і я була рада, що ми не чули вибухи. А там я сумувала за домом і хотіла, щоб скоріше закінчилася війна, і повернутися додому.

В нашій родині ми почали більше один одного розуміти, більше почали спілкуватися, більше цінувати моменти життя.

Я поки що далеко в майбутнє не заглядаю. От коли закінчиться війна, буду дивитися ширше на те, що буде далі.