Єремчук Анна, 9 клас, Комунальний заклад "Харківська гімназія №120 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бочарова Анастасія Андріївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

24.02.2022 - дата, яка змінила наше життя. Увечері 23 лютого я сиділа й думала, що завтра потрібно буде йти до школи. Я пам’ятаю, як мені не хотілося туди йти, але зараз розумію, як помилялася.  Близько п’ятої ранку російські окупанти почали обстрілювати наше місто… О сьомій ранку ми почули перші вибухи. Тишу заполонив гул, одразу після цього пролунав різкий удар. Наші стіни будинку тремтіли, двері відчинились.

Це був не грім - це був звук справжньої біди. Ще за деякий час пролунав другий вибух, який був ближче до нас. «Почалося», - промайнула думка.

Ми із мамою та старшим братом прокинулися від звуків ракет, які було дуже добре чутно. Тоді ми зрозуміли - почалася війна. Мені було страшно, я вперше в житті почула такі страшенні звуки. Дякую мамі, що вона заспокоювала нас. Вона не показувала, що їй страшно, але я впевнена, що це було не так. Вона також боялася - за нас, за наше життя, і також не знала, що буде далі. Брат дивився на мене переляканими очима. У той момент ми були лише дітьми, кинутими у місце жахливої реальності. Мені здається, що мій брат боявся більше за всіх: він увесь час казав, що нам треба йти до укриття. Із кожним прильотом у мене завмирало серце.

Ми одразу почали дзвонити нашим близьким людям, питати, чи все гаразд. Коли вони брали слухавку, я трохи заспокоювалася, бо розуміла - вони живі.

Спочатку ми ховалися у ванній кімнаті, яка чомусь здавалася нам найбезпечнішим місцем у квартирі. Ми постелили туди плед та ковдри і сиділи там, притулившись одне до одного. І слухали, як зовні з кожною хвилиною було чутно страшні звуки війни. У моїй голові крутилися безліч питань, на які не було відповідей: «Що буде з нами? Що з нашими рідними? Чи далеко це від нас? Чи зможемо ми колись повернутися до нормального життя?» Через декілька днів у нас закінчилася їжа. Треба було йти до магазину. Мама зібралася й вийшла з дому. На полицях було дуже мало продуктів. Деякі магазини зовсім не працювали. Із кожною хвилиною я хвилювалася за маму, чекала на неї, молилася, щоб із нею було все добре.

Я дуже рада, що магазини були поруч із домом, тому мама повернулася швидко. Їжі у пакунках було небагато - все, що було, те й взяла.

У березні ми поїхали в Харківську область, м. Лозова. Там живуть бабуся та дідусь. У Лозовій ми зустрілися з усією родиною. Я була дуже рада їх бачити. Тоді я зрозуміла, як сильно я ціную свою сім’ю. Там ми також чули звуки вибухів, але менше, ніж у Харкові. Бачили, як вилітають наші військові літаки, і це були не ті емоції, як раніше від звичайних літаків. Сиділи у підвалі приватного будинку та моніторили в телеґрам-каналах ситуацію у Харкові. Усі були перелякані, думали, хто куди буде далі прямувати.

Мама вирішила, що ми поїдемо з України. Вибір припав на Чехію. Саме в цю країну мріяв поїхати мій брат - він змалку хотів там вчитися. Тому ми поїхали саме туди. Тим паче, там безпечніше - заспокоювала себе я.

Наприкінці березня ми зібрали усі необхідні речі та вирушили до Ужгорода. Там одразу пересіли на автобус, який прямував до Праги. Дорога була дуже виснажливою та тяжкою. У автобусі було багато людей, переважно жінки з дітьми. Усі були втомлені, але в очах людей була надія на краще майбутнє. Ми перетинали кордон, і я відчула полегшення, що небезпека позаду, але водночас - тривогу за близьких мені людей. У Чехії нас зустріли волонтери. Вони були дуже привітними та турботливими, допомогли з першими необхідними речами, їжею та тимчасовим житлом.

Я була вражена добротою та співчуттям абсолютно незнайомих людей. Саме тоді я усвідомила силу допомоги та підтримки в такий важкий час.

Ми проживали у столиці Чехії - у Празі. Брат одразу почав цікавитися можливостями для навчання, а мама займалася оформленням документів. Я ж намагалася адаптуватися до нового середовища: відвідувала мовні курси, вивчала чеську й англійську мови та згадувала своїх друзів, які залишилися в Україні або виїхали за кордон. Перші місяці в Чехії минули у постійній тривозі. Я переживала за тих, хто залишився в Харкові. Але я пробувала відволіктися від цього кошмару, намагалася жити спокійне життя. Проте, думки про рідне місто не покидали мене. Кожен дзвінок додому, кожне повідомлення від знайомих із Харкова відгукувалося страшенною боллю.

Брат з головою поринув у вивчення чеської мови і пошук місця навчання. Тепер його мрія навчатися тут здійснилася, хоч і за таких трагічних обставин.

Час йшов, і хоча в Чехії було безпечно, але туга за рідним містом не покидала нас. Ми з мамою обговорювали новини з Батьківщини, стежили за кожним звільненням наших міст. Наприкінці серпня 2022 року ми прийняли тяжке рішення: повертатися додому. Брат хвилювався за нас. Прощання було емоційним: сльози, обіцянки завжди бути на зв’язку. Розлука з ним додавала ще більше гіркоти до скорого повернення. Дорога назад була просякнена іншими емоціями, не такими, з якими ми їхали в Чехію. Тоді - страх і невідомість, що буде далі, а зараз - тривога й бажання побачити рідне місто, навіть якщо воно зруйноване війною.

Після перетину кордону на душі стало якось легше та спокійніше. Рідна мова, рідні люди - як же я скучила за цим. На очі почали нагортатися сльози.

Ми знову приїхали до бабусі та дідуся. Я була безмежно рада бачити ці затишні, рідні стіни, в яких я провела усе своє дитинство. Ми одразу сіли за стіл і почали говорити на різні теми - так, ніби в країні все спокійно. За деякий час ми повернулися до Харкова. Сліди війни були всюди: пошкоджені будинки, розбиті вікна, порожні вулиці. Але, незважаючи на це, було видно: тут живуть незламні люди. Мама знайшла для нас новий дім, ми почали життя з нового листа.

Перші дні вдома були сповнені змішаних почуттів. З одного боку - радість повернення, з іншого - біль від побачених руйнувань та постійне нагадування про війну. Звуки сирен знову стали звичним фоном нашого існування.

Ми з мамою почали потроху повертатися до минулого життя. Брат залишався в Чехії, ми з ним були постійно на зв’язку. Він навчався там, я вчилася онлайн у школі Харкова, мама працювала. Ніби все добре, все як завжди… Але варто лише подивитися у вікно або почути звуки нічних атак російських військових - і ти знову поринаєш у сувору реальність...