Кривий Богдан Русланович, 14 років, учень 9 класу Нікопольського ліцею №16 НМР, м. Нікополі, Дніпропетровська обл.

Вчителька, що надихнула на написання - Парсамян Анастасія Анатоліївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Зима і досі в серцях кожного українця. Той день незабутній для всіх. І для мене також. 23 лютого ввечері, я, як завжди, прийняв душ, почистив зуби та ліг спати. Вже 24 лютого, у четвер, повинен був прокинутися від будильника, котрий мені нагадує про те, що треба збиратися до школи. Але прокинувся я від телефонного дзвінка, який начебто розривав повітря жахливою мелодією. Це була матуся. Вона була вся у сльозах. Спросоння я взагалі нічого не розумів, тому й запитав: «Мамо, що сталося?», а вона відповідає: «Синку, розпочалася війна, збирайся разом із Денисом (моїм молодшим братом), хутко бери всі документи та їдь до мене на роботу, бо мені так буде спокійніше». Після її слів я стояв як вкопаний і нічого не відповідав, тому що не вірив у це до останнього. Завершивши розмову, сівши на м’яке й ще тепле ліжко, я намагався зібратися зі своїми думками. Але в голові крутилося лише одне: «Як? Де? Коли? Чому? Як взагалі у 21 столітті можна думати про війну?!».

Вже через 20 хвилин ми були у дитячому садочку (саме там працює моя мама). Трішки заспокоївшись, ми почали моніторити новини, бо до цього, зізнаюсь, я новинами цікавився досить рідко. У мене просто навіть думки про війну з росією не було. У мене було відчуття страху, переживання за рідних та близьких мені людей, як і у більшості людей нашої, нескореної, держави.

Моє життя максимально й нещадно змінилося на «до і після» тоді, коли розпочалися обстріли нашого рідного міста Нікополя (Міста козацької слави!), що знаходиться на берегу Каховського водосховища. Навпроти нас живе та бореться водночас мальовничий Енергодар, що був окупований ордою ще навесні. Армія рф, підло прикриваючись Запорізькою атомною електростанцією, випускає нищівні снаряди по мирному населенню, тероризуючи його кожен день та кожну ніч. Саме тому вже другий місяць я зі своєю сім'єю проживаю у родичів у Київській області. Я дуже вдячний їм за те, що вони дали нам прихисток та підтримали у такій важкий час. Але від цього мені не спокійніше, адже мій батько живе та працює під обстрілами, також і бабусі, дідусь...

Дуже тяжко жити з тією думкою, що на тих фотографіях, що з'являються після обстрілів в офіційних звітах, може опинитися саме твій дім, а бо дім твоїх рідних, друзів.

Часто мені болить одне й те саме запитання: «Що я тут забув, коли моє місто страждає від ракет і залпів важкої артилерії без кінця?». Хоча я і сам розумію, що зробити нічого не можу, а тільки буду ризикувати власним життям. Але воно продовжує боліти й нити зсередини.

Як тільки почалась війна, я був здивований найбільше, напевно, навіть не через те, що ми отримали підтримку усього світу та усіх народів.

Я здивувався, що з першого дня війни всі українці стали одним цілим.

Нація найсильніших людей у світі. Я пишаюсь тим, ким є. Я радий бути частинкою цієї героїчної історії. Я захоплююся мужністю та сміливістю наших воїнів, які з першого дня війни захищають нашу неньку, нашу рідну Україну, прекрасну, нескорену, найкращу.

Для мене мир сьогодні означає деокупацію усіх територій нашої суверенної держави, а також повернення їх до кордону, котрий був у 1991 році. Ми маємо на це цілком законне право.

Також має бути знищена росія як держава, її клятий «руський мір», має відбутися повалення влади терористів і вбивць.

Має бути психологічне очищення народу. Людей з рф та Білорусії зіпсувала влада та пропаганда. Саме у цій війні всі показали своє істинне «я», та те, хто для нашої держави є другом, а хто – ворогом. Але ми – сильні та незламні. Навіки слава Україні.