Новаченко Катерина, 10 клас, Красносільський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шестопалова Марина Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів війни... Кількість подій, про які мені, підлітку, ніколи б не хотілося навіть чути, не те що жити в цей час. Взагалі незрозуміло, що було в голові тієї людини, країна якої має все, коли вона вирішила піти війною на нашу державу, будучи при цьому гарантом безпеки України. Українці, 23 лютого, спокійно лягали спати, мали плани на наступний день, мрії та цілі на майбутнє, і, ранок 24 лютого назавжди змінив життя нашої країни. Страшно навіть уявити, що довелося пережити тим людям, які опинилися ближче всіх до кордонів наступу, а те населення, яке було знищено різноманітними знущаннями...

Не існує слів, щоб висловити  свою ненависть, шок і безвихідь того дня.

Я б ніколи не могла подумати, що в XXІ столітті на нашу землю може прийти така біда. Моя сім'я спокійно жила, ми мали певні плани на вихідні, на свята, на майбутнє. У мене брат працює моряком. До цих подій у нас не було жодних перешкод для зустрічей вдома. За роки війни, бачити брата я можу тільки тоді, коли маю змогу, разом із мамою, з'їздити до нього в ту країну, до якої він повертається з рейсу, бо додому йому поки що вороття немає. Мій батько востаннє бачив свого сина ще до війни. І скільки таких сімей, яких ці жахливі події розділили на невідомий час, які не мають змоги повернутися додому, або хочуть, але страх за себе та життя своїх дітей не дозволяє цього зробити. А скільки сімей розпалися через те, що дружині з дітьми довелося виїхати з країни.

І це лише те, що знаю я, як дівчинка-підліток, не говорячи про інші страхи та події, які переживають українці вже третій рік повномасштабної війни.

Мені здається, що будь-який конфлікт можна вирішити, якщо цього бажають обидва його учасники. Враховуючи дану ситуацію, на мою думку, ми втратили вже занадто багато, тому й зупинятися нам не можна, але, з іншого боку, продовжувати ці події у нас також недостатньо можливостей. Як би ж світ нам вчасно надавав допомогу, прокинувся, зрозумів, чим це загрожує йому, то наші хлопці, маючи достатню кількість озброєння, ще в перший рік зупинили б ворога, вигнали б його з нашої рідної України.

Я дуже сподіваюся, що в наступному році цей жах скінчиться, і всі ми, нарешті, зможемо об'єднатися зі своїми родинами. Дуже шкода тих дітей, людей, тварин, які вже ніколи не зможуть побачити своїх рідних.

Шкода тих хлопців, котрі вже повернулися та ще повернуться. Більшість із них є інвалідами або вони мають певні  психологічні проблеми. Суспільство дуже швидко забуде про них і про ті героїчні подвиги, на які вони йшли заради нашої країни, для мирного життя українського народу. Я вважаю, що після завершення війни почнуться ще гірші протистояння простого люди з військовими, котрі були там, а ми спокійно собі жили тут, забуваючи про них, не допомагаючи їм, не змінюючи їх на позиціях. Але, я гадаю, що кожен має робити те, що він вміє робити найкраще. Наприклад, я створюю гарні квіткові композиції, навчаючись у школі і підпрацьовуючи у позаурочний час.

Частину свого заробітку я донатю для потреб ЗСУ. Це той вклад, який, особисто я, можу зробити. Думаю таких багато. Хто чим може, той тим і допомагає.

Мир – це найбільше багатство людства! Все залежить лише від нас: чи ми хочемо вільно жити на своїй землі, чи нам потрібні кордони інших країн. Українці – нація незламних людей, котрі ніколи не бажали чужих територій, тому що нам чудово живеться на рідній землі. Все буде добре! Україна обов’язково переможе, тому що добро – завжди перемагає зло.