Сокол Ілона, 11 клас, Ліцей №2 Тростянецької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Цьома Любов Миколаївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Проживши чотирнадцять років спокійне життя, я навіть не могла уявити, що через певний проміжок часу на запитання: «Що для тебе найголовніше та найбажаніше у твоїй країні?» Моя відповідь буде «Мир!»

Усе було чудово...

Українці жили, творили, розвивалися й навіть подумати не могли, що одного зимового ранку все зміниться, трапиться подія, яка зачепить кожного.

Війна - страшне слово, яке торкнулося нас так близько. Це історія жахів і болю, страждань і невідомого майбутнього, яке незрозуміло чи настане…

Моє життя розділилося на «до» та «після».

Прокинувшись від вибухів, я побачила перелякані очі мами й зрозуміла, що коїться щось погане.

24 лютого 2022 року війна вломилась у наш світ, наші душі. Братовбивча, ненависна, яка жагала крові та мук. Холодними смертельними кроками вона ступала по рідній землі, залишаючи за собою похмурість та страх, сльози. Пам’ятаю, як завмирало моє серце, коли йшли колони танків, летіли літаки та снаряди, а ми тікали до підвалів.

Як виявилося пізніше, те, що я побачила та відчула в перші години, це був лише початок, адже, на той момент, ще не знала таких слів як окупація, полон, тортури, не стикалася зі смертю, криками маленьких дітей «Мамо! Ми всі помремо!».

Отримавши відсіч,  техніка з усіх напрямків поверталась до мого міста й покидати його не збиралась. Уже за наступні два-три дні, таким чином, зібралась вражаюче велика кількість бойових броньованих машин  на гусеницях та колесах, і ще більше військових.

Частина Сумщини та мій любий Тростянець потрапили в окупацію.

Місяць пекла здавався роком і залишив на кожному мешканці відбиток, який вже ніколи не можна буде стерти. Тільки тоді  я зрозуміла справжню силу допомоги. Вона докорінно змінила моє сприйняття людяності та єдності українського народу, бо навіть у найтемніші часи вихід є, якщо поруч людська підтримка.

Десь через сім днів захоплення міста, їжа в домівках почала закінчуватися, і хоч були кошти, проте купити десь щось було неможливо, бо війська країни агресора розбили та зламали всі магазини, були випадки, коли вони грабували в мирного населення.

Тоді наші підприємці, такі як Олена Качур, Лариса Лампак, компанія "Ельдорадо", Людмила Шило та її чоловік, на свій страх та ризик об’єдналися, і доки було світло, пекли хліб та роздавали його й продукти харчування зі  складів безкоштовно, попри постійні обстріли. Сусіди Сергій і Вікторія, які виїжджали через новонародженого сина, також віддавали все, що в них залишилось.

Ці благородні люди буквально врятували нас від голоду.

Згодом, коли світло зникло, ми ходили один до одного та заряджали телефони від машинних акумуляторів, щоб хоча б зателефонувати рідним. Напевно, саме в цей момент я  впевнилась у тому, що ми вистоїмо. Я побачила людей з іншого боку й геть забула всі негаразди, які коли-небудь були. Родина та близькі відкрили мені очі на те, що допомога це необов’язково щось матеріальне, а й моральне- це здатність врятувати людину, коли вона опустила руки та йде на дно від безвиході.

Після того, як снаряд потрапив у сусідній будинок, нам довелося залишати все і йти по залізничних коліях у сусіднє селище Кириківку, кожен підбадьорював лагідними словами.

Ці фрази залишили теплий слід усередині до сих пір, а тоді допомогли подолати довгу, складну й виснажливу дорогу. Прийшовши до місця призначення, сім’я моєї знайомої ввійшла в положення й прийняла нас, як рідних, і дозволила перебувати в них стільки, скільки це було потрібно. Усі ці ситуації показали мені, що навіть переселення в інше місто чи то село не залишить людей байдужими до тебе, вони завжди нададуть допомогу, яка їм під силу. Дехто роздає їжу, інші одяг, знайдуться й такі, що дадуть безкоштовне житло на тимчасове проживання.

Завдяки єдності українців та їхнім донатам закриваються чисельні потреби наших захисників.

Підтримка відчувається не лише всередині країни, а й із-за кордону, тому що мешканці, які змушені були виїхати, також беруть активну участь у боротьбі зі злочинцями, проводячи акції підтримки. Наші письменники - сучасники друкують книги, у яких висвітлюють Європі тему боротьби за незалежність, розповідають, що насправді відбувається в нас на Батьківщині. Дякуючи їм, світ знає хоча б частину того жаху, у якому ми живимо. Це все дає ще більшу впевненість, що наша нація буде жити вічно.

Особисто для себе я вирішила, що  в майбутньому зроблю все можливе, щоб покращити стан нашого суспільства й територій, які безщадно руйнуються ворогом. Не дозволю собі, щоб мої діти пройшли через те, що, на жаль, побачила я.

Я переконана, що майбутнє в нашої України є, адже кожен віддає частинку себе, і разом ми побудуємо нову могутню державу з добрими, милосердними, чуйними, щирими громадянами.

Війна змінила нас, але не зламала, бо як говорив Ернест Хемінгуей: «Людина не для того створена, щоб терпіти поразки. Людину можна знищити, але її неможливо перемогти».

Вона показала, що найвища цінність, яку ми маємо - це наш нескорений народ, який у будь-яких умовах готовий протягнути руку допомоги та дати сили рухатися вперед, маючи віру в краще. Навіть найменші прояви уваги й підтримки мають неймовірну силу, яка може змінити все. Адже в моменти, коли надії вже нема, прості вчинки та слова повертають віру в життя. Треба це усвідомлювати й робити більше добрих справ, і тоді кожен, рано чи пізно, зможе збагнути всю силу допомоги.