Стали обстрілювати наше село, розбили хату, почалися прильоти. Ось так ми й дізналися, що напали на наше село. Танки рашистські заїхали з нової траси, це недалеко від нас, і почали розбивати село. Загинули люди в нас. Рашисти заїхали танками в Єгорівку та роздавили жителів нашого села, поштарів, які возили пенсію людям. Дуже тяжко було... 

Ми там були два роки під обстрілами, жили в підвалах, у погребах. А вже як повністю розбило дім і дворище, тоді ми виїхали. Наприкінці 2023 року ми покинули село своє.

Ми жили без світла, без води. Воду нам привозили ДСНСники та волонтери. Готували – хто на багатті, хто на камінцях. Нам гуманітарну допомогу привозили. Так і жили. Виживали. Можна жити і без світла, і без газу, аби ж тільки не стріляли… Якби тільки закінчилася війна і не стріляли, люди всі повернулися б додому, відбудувалися і жили у своїх домівках. 

Тривожно, образливо, прикро, що так сталося. Люди ні за що гинуть, страждають. Нас усе шокувало. У нас якраз народилося внучатко, був йому місяць усього. І ми по підвалах тягали ту дитинку, аж поки діти її не вивезли. Ми всяке пережили. Інші наші онуки теж під обстрілами були, та й ми, звісно. Ми всі досі страждаємо. Скитаємося, як безхатьки. Залишилися без нічого.

Дякуємо волонтерам, які привозили гуманітарку та підтримували нас. І зараз теж є такі волонтери, які підтримують. Дуже їм дякую! Були й хороші люди, були й інші… А взагалі, дякуємо всім, хто підтримував нас. 

Мрію, щоб діти повернулися додому, щоб настав мир, щоб усі були дружні і все було добре. І хочеться, звісно, повернутися додому. Щоб налагодилося життя, щоб усе було добре, щоб залишилися всі живі та здорові, щоб не гинули люди. Цього хочеться найбільше.