Сім'я Юрія Володимировича залишила рідну домівку в Дніпрорудному, коли у місто зайшли окупанти

Мені 60 років. До війни ми з дружиною жили в Дніпрорудному, вона працювала на залізорудному комбінаті. У нас є донька та онука.

24 лютого в дружини був день народження, вона поїхала на роботу на комбінат. Потім я їздив її зустрічати до автобуса, бо вона везла багато квітів, подарунків, і їй треба було допомагати. Наступного дня у нас біля міста були танки, містяни наші їх зустріли й не пропустили. Техніка повернула на Василівку й Енергодар. 

Ми їх не пропускали десь місяць, і окупанти до нас не заходили. Потім вони приїхали на танках, ми знову їх не пропускали, але вони вистрілили з танку, і ми розбіглися. 

Після цього ми поїхали в Запоріжжя. Тепер не можемо вже дочекатись, коли повернемося додому. В Запоріжжі також бувають прильоти, і світла інколи немає. 

Найважче було виїхати з окупації, тому що у Василівці було дуже страшно. Коли ми побачили перший український блокпост - це було щось дивовижне.

Шокувало те, що нам говорили, що це ненадовго, але я бачу, що нам ще довго терпіти. Те, що творять ці тварюки, це не дивно, бо ми знаємо історію. Це було так споконвіку. Скільки людей наших вбили! Нічого не змінюється.

Ми не стикнулись з гуманітарною катастрофою, нам всього вистачає. Ми ні нащо не жаліємося, бо розуміємо, що війна.

Старенький батько залишився в селі на окупованій території, не захотів їхати. Зв’язку майже немає, але село дружнє, один одному допомагають, ми на це і надіємося.

Всі вже розуміють, що потрібно йти до перемоги, і відступати не потрібно. Рано чи пізно, але ми переможемо. Я не знаю, що буде далі. Можливо Дніпрорудного не буде, буде зрозуміло, що робити далі тільки після перемоги. Сьогодні потрібно просто вижити й дочекатися перемоги.