Надія з чоловіком не могли погодитись з тим, щоб їхні діти навчались в окупації за російськими програмами. Шлях на вільну територію лежав через блокпости, де людей тримали тижнями

Я за фахом юрист, працювала адвокатом у Херсоні. Мій чоловік теж юрист, він працював в органах місцевого самоврядування державним реєстратором. З самого початку війни ми залишились без роботи, без можливості заробляти гроші. 

Літо пересиділи в Херсоні, а коли в серпні окупанти почали масово спонукати наших учителів, студентів, учнів до навчання за російською програмою, ми були принципово проти: наші діти не будуть навчатися за російськими стандартами. На той час мій старший син закінчив дев’ятий клас і збирався вступати до Херсонського медичного фахового коледжу. 

Але ми дізнались, що керівництво цього коледжу пішло на співпрацю з окупантами, і в них запровадили російські стандарти освіти. Ми відмовились від вступу, хоча дитина дуже хотіла до медичного коледжу. 

Молодший син тоді закінчив другий клас. І ми вирішили, що діти не будуть навчатись за російськими стандартами. Школа, у якій навчались наші діти, не підтримувала окупаційну владу. Педагоги до останнього відбивались, як могли, і навчали дітей за українськими програмами. Але навчальний рік 2022-2023 був під загрозою зриву в нашій школі. До інших навчальних закладів перевести дітей було неможливо, бо вони були або зачинені, або погодились на співпрацю з окупантами. 

Окупанти заявили про репресії щодо батьків, які не віддають своїх дітей до російських шкіл, і щодо вчителів, які продовжують навчати дистанційно за українською програмою. Тому ми вирішили виїжджати на територію України, яка контролювалась нашою владою, щоб діти могли здобувати ту освіту, яку ми хочемо. 

Ми втратили роботу, але в нас були заощадження невеликі. Ми їх витратили, поки були в окупації і не працювали. Якось же треба було підтримувати дітей, а одержувати соціальні подачки, які надавала окупаційна влада, ми не хотіли. Там ми не хотіли йти на жодну роботу, бо це б означало співпрацювати з окупантами. А в нас щодо цього була категорична позиція. 

Найстрашніше щодня відбувається у нашій державі, коли гинуть люди, діти. Кожен день – це просто жах. Я наче й живу у місті, де зараз не чути цього всього, але я їжджу додому, читаю жахливі новини і все це усвідомлюю. Мені просто болить. 

Чоловікові запропонували в Одесі попрацювати. Ми виїжджали влітку з двома дітьми, великим собакою, і виїжджали жахливо. Тиждень вибиралися з Запорізької області. 

Російські військові не випускали нас. Ми довго стояли під Василівкою, тиждень жили в машині в полі в 50-градусну спеку. Нас було п’ятеро в невеличкій машині. 

Фактично ми з чоловіком були на такому адреналіні, що навіть нічого не їли в цей тиждень. Навіть крихти не могли покласти собі до рота. Тільки воду пили. Дітей годували. Трішки від’їжджали до сусіднього села і купували дітям їжу. До тієї траси, де ми стояли біля Василівки, місцеві мешканці приносили їжу. Вони у себе в хатах готували і потім виходили на трасу продавати їжу. І ми, які хотіли вибратися швидше з цього пекла, вимушені були її купувати. Діти їли, а нам просто не хотілося. Тиждень добиралися до Одеси.

Я щоранку прокидаюсь і сподіваюсь на те, що ця війна нарешті закінчиться. Мрія одна – щоб вона закінчилась із якнайбільшою користю для України. Мрію повернутися до нормального життя.