День початку війни на Донбасі я пам’ятаю смутно. У той час мені було вісім років. Мої рідні теж початок війни не усвідомили. На той час сутички і зіткнення були частими по всій Україні.

12 квітня 2014 року озброєні бойовики захопили місто Слов’янськ.

Усе відбувалося за одним сценарієм: мітинг, барикади і штурм будівель.

Коли в місті стало небезпечно, ми з мамою і бабусею поїхали до родичів у Київ. Мій дідусь залишився в Краматорську і все це бачив на власні очі. Місто завмерло. Не було світла і води.

Люди покидали місто, а ті, хто залишився, ховалися по підвалах.

Не працювали крамниці, аптеки, зупинився транспорт. У центрі міста стояли згорілі тролейбуси і маршрутки. Це було схоже на фільм жахів. З того часу минуло більше семи років, а війна досі триває.

На території «ДНР» залишилися наші родичі, яких ми не можемо навідати.

Місяць тому моїй прабабусі виповнилося 80 років. За час війни вона осліпла і потребує допомоги.

В 2019 році під час обстрілів в дах дому саме над її квартирою влучив бойовий снаряд. Мені дуже прикро, що я і моя сім’я не в змозі їй допомогти.

Я вважаю, що війну треба зупинити, тому що страждають мирні люди, руйнуються родинні зв’язки, руйнуються сім’ї.

Жахливо усвідомити, що діти, які народилися на початку війни, ще не бачили миру.

Я з першого класу навчаюсь українською мовою, а дома спілкуюсь російською, і ми один одного розуміємо.

Тому я впевнений, що люди і на сході, і на заході країни теж розуміють один одного, тому потрібно всім нам домовитись і жити разом у мирі, однією великою родиною.

Я хочу навчитися, здобути освіту і бути корисним громадянином своєї України. Бажаю всім мешканцям моєї країни прокидатися кожного ранку від співу птахів, а не від вибухів війни!