Мені 45 років. До війни я жила з чоловіком і донькою в Харкові. Зараз мешкаю в Охтирці. Приїхала доглядати маму. Вона дуже хвора.  

Зранку 24 лютого мені зателефонувала свекруха і сказала, що почула вибухи. Я не надала цьому значення. Думала, що у військових відбувається навчання. Згодом у робочій групі з’явилися повідомлення від колег, які мешкали на околиці Харкова. Вони написали, що через обстріли спустилися в підвал. Тоді я зрозуміла, що почалася війна. 

У перші дні, коли росіяни бомбили танкове училище, над нашим будинком пролітав літак, ми добре чули вибухи. 

В Охтирці мої батьки живуть на дев’ятому поверсі будинку, розташованого біля військової частини. Коли окупанти розбили ТЕЦ, місто залишилося без опалення та світла, а на вулиці стояла морозна погода. Батьки не хотіли виїжджати. Погодилися лише після вибуху, який стався шостого березня. Тоді їхній будинок здригався. 

Було дуже складно спускати маму з дев’ятого поверху. Через онкологічне захворювання вона не може пересуватися. Ми з великими труднощами перевезли її до Гадяча. Там вона лежала в лікарні. У травні ми повернулися. Я думала, що вдома їй стане легше. 

17 травня росіяни знову вдарили по військовій частині. Після того мамі стало ще гірше. Ще одного переїзду вона не витримає.

Дуже тішить робота волонтерів. У Харкові я жила у віддаленому районі, однак і туди привозили продукти. У Гадячі ми також отримували допомогу. В Охтирку стали завозити гуманітарку наприкінці літа. Ми отримували від Червоного Хреста і Фонду Ріната Ахметова. Нам дають не лише продукти, а й підгузки для мами, а також теплі речі, ковдри, матрац, подушку. 

Хочеться, щоб завершилася війна. Я дуже хочу, щоб донька закінчила навчання. Зараз вона студентка другого курсу в медичному університеті. Також дуже хочу повернутися в Харків.