Я жила в Оріхові. Все життя пропрацювала на швейній фабриці. Коли стала пенсіонеркою, час від часу виходила на чергування. В ніч на 24 лютого якраз була на роботі. О четвертій годині зайшла в інтернет і побачила, що бомблять Харків і Київ. Я не могла в це повірити.

Перші два тижні не було води та світла. Воду підвозили машини. Аптеки не працювали. Ліки передавали знайомі із Запоріжжя.

Я жила у квартирі. Коли у двір прилетіли снаряди – вилетіли вікна. Загинуло двоє людей, які у той момент були у дворі.

Наступного дня я виїхала на евакуаційному автобусі в Запоріжжя. У нашому під’їзді залишилося всього кілька мешканців.

В Оріхів ходить маршрутка. Я навідувалася додому. Місто не впізнати: все заросло бур’янами. Проте все одно хочеться назовсім повернутися додому. Аби тільки війна швидше закінчилася.