Війна застала нас дома, в Бахмуті. Прокинулись рано-вранці від сповіщення, що йде наступ російських військ. Спочатку ми дома були, потім зачастили вибухи, обстріли, і в квітні ми виїхали в евакуацію до Дніпра, де знаходимось по цей час. Тут помер мій чоловік.

В Бахмуті була організована евакуація - з центру міста, виїжджали буси. Спочатку ми приїхали до міста Констянтинівки, тому що їхали в другій половині дня і у Константинівці переночували. Звідти спеціальні перевізники довезли нас до Дніпра. 

Допомогли люди. Ми зареєструвались в нашій гуманітарній фірмі, звідти отримували гуманітарну допомогу продуктами, і постільним, і посудом. Самі по магазинах, що могли, купили. 

Виїхали не тільки ми з чоловіком, але й син з сім’єю, нас було сім чоловік. Ми докуповували те, чого не було в гуманітарній допомозі. Потроху купували посуд. Діти пішли працювати. Вони медики, працюють в медичних установах. Ми з чоловіком були вдома. Онучка - студентка Харківського медінституту. 

Найбільше вразило те, що місто наше зруйноване, що ми лишились житла – рідної домівки. Я ходила в поліцію і ЦНАП, збирала документи, щоб нас зареєстрували в реєстрі по втраті майна. Зареєструвались, але все висить в повітрі: відповідають, що компенсація не може бути, поки не буде деокуповане місто Бахмут і там буде працювати поліція.

А коли це буде – мабуть, ніхто не знає. Кожен раз слухаю новини і політичних спеціалістів, які розповідають, аналізують. Хочеться краплинку надії почути, але поки так. Миру хочеться, здоров’я. Щоб можна було забрати прах мого чоловіка і десь його поховати.