Я працюю на пошті. Про початок війни в сільраді дізналася, і по телевізору відразу все передали. Нам у сільраді сказали, що потрібно вивозити дітей. А зі мною живе онук, 13 років. І ми вирішили виїхати. Поїхали 8 квітня. 

Ми шукали волонтерів. Автобусом виїхали до Дніпра. А потім поїхали до знайомих у Кривий Ріг. Думали, що тижні через два повернемося назад, але наш дім уже розбили. У мене там чоловік із мамою був у селі поруч, вони виїхали недавно. Сюди приїхали, але житла немає. Все одно ми нікому не потрібні, треба додому їхати.

Вдома давали гуманітарну допомогу. Ще вдома у нас свій город, кури, кролі були. А тут нам не дуже легко. Якщо й дають гуманітарку, то лише пільговим категоріям. Нам тільки один раз дали, як ми приїхали. Тільки в церкві дають гуманітарну допомогу. 

Шок, звичайно: залишилися без житла, без роботи, до пенсії не доробили. Я в березні маму там поховала. Це все - стреси війни.

Хочеться, щоб війна швидше закінчилася. Хоча в нас там усе дуже складно. Місто наше зовсім розбивають, і немає жодної надії. Хочеться, звісно, вірити в краще. Ми і так весь час відчували, що неспокійно, а зараз – взагалі жах.