Олена та Олексій Лук’яненко | Маріуполь

"Місто-герой стало містом смерті. Врятовані з Маріуполя"

Маріуполь залишається в облозі російської армії. Там – гуманітарна катастрофа. Віце-прем'єр Ірина Верещук повідомила, що російське Міноборони надіслало Україні лист на 8-ми сторінках, у якому висунуло умову евакуації жителів: українська армія має скласти зброю і залишити Маріуполь. «Ви замість того, щоб витрачати час на вісім сторінок листів – відкрийте просто коридор», – заявила вона. Бої за місто тривають.

21 березня нова колона автобусів із Запоріжжя рушила до Маріуполя, щоб спробувати вивезти містян. Попередня так і не змогла потрапити за кільце оточення: вона, зрештою, забрала маріупольців з Бердянська. За тиждень місто змогли самотужки залишити більше 30 тисяч людей. Усього населення міста становить понад 350 тисяч.

Місто-герой стало містом смерті. Врятовані з Маріуполя

Олені Лук’яненко та її сімнадцятирічному сину Олексію вдалося вибратися зі справжнього пекла. Радіо Донбас Реалії пише про блокадний Маріуполь. Оскільки зв'язку з містом немає, то розповідають про те, що відбувається у кільці облоги, ті, кому вдалось врятуватися.

«Я пишу одне повідомлення – ти живий? І бачу – був у мережі 2 березня»: саме так зараз виглядають діалоги з усіма, хто лишився у місті.

Олена Лук’яненко

– Усього, напевно, не розповісти. Це треба тільки відчути, бо хто тут не був – не зрозуміє на словах. Ми виїхали 26 лютого з Лівого берега, де почали сильно стріляти. Приїхали в Приморський район Маріуполя. Там нам відкрила двері гімназія №2 і її директор Олександр Тимощенко.

У підвалі перебували 164 людини, з них 53 – діти. Спочатку було більш-менш тихо, десь ішли бої, але було вже чутно розриви снарядів. З 2 березня бої стали проходити значно ближче. Вимкнули воду, газ та електроенергію. І ось, почали бомбити зовсім поруч. У нас були запаси води, пару днів ми ще могли готувати. Коли був дощ, набирали воду в тістомісильну машину. Коли пішов сніг, збирали його лопатками. Намагалися зібрати чистий сніг, аби напоїти дітей.

Невдовзі почала пролітати авіація. Російські літаки заправлялися бомбами, а потім скидали їх на нас зверху. І ми вже знали, як будемо діяти. Якщо чули гул літака, то швидко завмирали, падали на землю або бігли в підвал. Вже чуємо вибух – значить бомба впала, отже є ще три хвилини щось зробити. Вночі це було справжнє пекло.

Ми молилися, аби впало не на нас, бо було дуже сильно чути вибухи. Водночас, відчували провину, бо значить, бомба впала на когось іншого, а це – садочки, школи, наш драмтеатр

Мій син – випускник, мав закінчити 11 клас. Найстрашніше те, що дитина просила мене виїхати, бо була можливість. І почуття провини перед сином, коли накриваєш його собою, стискаєш його руку та розумієш, що він у небезпеці. А це дитина, яка тільки почала жити! Вночі ми кожні 9 секунд рахували, як десь падала бомба.

Ще на початку блокади з Червоного Хреста привезли 27 спортивних матів. І коли починали стріляти, то люди розбігалися з одного кінця підвалу до іншого. А ми лежали на цих матах і зверху прикривалися ще одним. І думали, кому пощастить більше – тим, хто під стінами, які в будь-який момент можуть рухнути, чи нам з матами?

Ще було страшно, коли снаряд попав у школу. Це було 13 березня. Будівля здригнулась, але витримала. Люди вижили. Повилітали майже всі шибки у вікнах. Коли ми вийшли на вулицю, то було, звичайно, багато трупів та поранених. Ми занесли трьох людей до школи. Пам’ятаю жінку, в якої було поранення стегна, та чоловіка, якому знесло півголови. Червоний Хрест обіцяв забрати постраждалих, але через обстріли тоді не зміг. Перев’язуючи цю жінку, вона кричала від болі, щоб її відвезли до лікарні. Ми намагалися полегшити її біль, знаходили якісь знеболювальні. Вранці їх забрали.

На початку нашого перебування в школі нам принесли багато лавашу. Але на 11-й день він запліснявів, й ми з дівчатами обрізали великі шматки плісняви та розрізали його на 164 шматочки, аби вистачило кожному. Я намагалася не пити взагалі, щоб вистачило кожному, й через те, що вбиральня розташовувалась в іншій стороні підвалу. І в мене був страх, що якщо я опинюсь під завалами, моя дитина буде відрізана від мене.

Ввечері темніло дуже швидко, а світла в підвалі не було. Мій син з другом Денисом сиділи в коморці з директором Олександром Вікторовичем. Він кожен вечір під світлом ліхтаря читав їм книги, загадував ребуси, щоб хоч якось знизити рівень тривожності й страху в дітей. Директор був з нами 24/7 та розділяв всі тяготи життя в підземеллі.

Я кожну ніч малювала в своєму уявленні дорогу з Маріуполя й ранком розповідала директору ці фантазії, і він ніколи не сміявся. Коли ми обнялися наостанок, Олександр Вікторович сказав: «Ви нафантазували собі дорогу в життя!» Він залишається в Маріуполі, в пастці, сьогодні місто закрите для виїзду (ми спілкувалися 19 березня – ред.). А я фантазую дорогу йому та всім жителям Маріуполя! Я вірю, що зовсім скоро вони будуть вільні та залишаться живі.

Дорога

Зеленого коридору не було. Формувалася колона машин, яка виїжджала на свій страх та ризик. Не було ні поліцейських, ні медиків, ні міжнародних організацій.

В дорозі ми побачили зруйновані танки наших військових, великі воронки, на кущах висіли каски. Тоді я вперше заплакала. Бо наші військові нас захищали! Вони тут і полягли.

Також бачили наслідки боїв – це і наша зруйнова техніка, і їхня. Стирчали чоботи, штани – ми розуміли, що там була людина.
Коли під'їжджали до Бердянська, то побачили російський блокпост. Там стояв справжній бурят. Такий худорлявий хлопець з автоматом Калашникова, напевно, ще з часів Другої світової. І він нам сказав: «Здравствуйте, нам ваша земля не нужна, у нас есть своя, и семья. Ми приехали навести порядок в городе Бердянск. У вас будут низкие коммунальные платежи, вам простят все кредиты и выгонят ваших националистов».

Ми мовчки послухали його та поїхали далі. В дорозі в нас зламалася машина, поки ми її ремонтували, то встигли поспілкуватися з чеченцями, що стояли на техніці з літерою «Z».

– А вы из Чечни приехали?

– Нет, мы из Дагестана. У вас тут так холодно, а у нас солнечно дома.

– А что вы тут забыли? Зачем приехали к нам?

– Мы хотим найти бандеровцев.

– Я сколько прожила в Украине, ни разу не видела бандеровцев. Ни во Львове, ни в Киеве, ни в Крыму их нет. Когда же вы уедете?

– Нас везли три дня на учения. А потом когда мы вышли, увидели указатели с украинскими буквами. Мы поняли, что это не учения, а мы в Украине. У нас осталась одна точка – Запорожье. А потом мы вернёмся домой.

Розумієте? В них різняться причини. То вони бандерівців приїхали шукати, то на вчення, то звільняти нас. Він сам не розуміє, чого він воює. Вони просто стріляють по мирних людях без конкретної цілі.

Під’їжджаючи до Василівки, нас пропускали по вузькій дорозі, бо головний міст перед Запоріжжям було підірвано. Ми подивилися вбік, а там горіло поле. Поряд було перевернуте авто, валялися якісь речі. Як приїхали, то вже дізналися, що перед нами обстріляли колону з біженцями. Ми дивом проїхали та не потрапили під обстріл.

Жителі

Розповісти про героїзм жителів найближчих будинків – це не сказати нічого. Вони під обстрілами носили нам їжу, коли ще були вода та газ. Давали великі казани каш, супів. Просто годували нас під обстрілами! Скільки маріупольців ще не отримали ніяких нагород, але вони заслуговують на це.

Мародерство

Якби я голодувала, що я б взяла з магазину? Логічно, їжу та воду для себе та дитини. Але люди тягнули все. Якось приніс чоловік взуття, почав приміряти, а воно все одного розміру. Напевно, що взяв з вітрини по одному чобітку. І, уявляєте, він два райони біг з мішком взуття по одному чобітку.

В останні дні ми зайшли в підвал, а там вже стоять величезні люстри. Навіщо їм люстри? Сказали, що як будуть вертатися додому, щоб було красиво в квартирі. Це і смішно, і сумно, і безглуздо. Ми три дні взагалі не виходили на вулицю, бо людям відривало руки, ноги, було багато трупів. А ви куди йдете, за люстрами?

У такий страшний час відбувалися такі смішні речі.
А так мародери виносили все. Картини, шпалери, коври, величезні телевізори, навушники, смартфони... Наші діти раніше мріяли про Apple телефони.

І коли люди притягли ці айфони, діти казали – мам, я не хочу телефон, хочу жити. Це, напевно, був таких життєвий урок, аби ми переосмислили свої цінності. Я зрозуміла, що важливе тільки життя та людська доброта. Бо в ці дні ми об’єдналися, наші люди – це герої. Хоча я вважаю, що Маріуполь більше не місто-герой, а це місто смерті.

Зв’язок

У Маріуполі не було зв’язку. Коли людина втрачає слух або зір, у неї загострюються інші відчуття. Ми вже почали розуміти, де прильоти, в який район приблизно потрапило. Коли будь-яка людина заходила до нас з вулиці, ми одразу накидалися до неї з запитаннями, що відбувається у місті, коли буде зелений коридор. Нам дуже допомогли волонтери. Це Дмитро Чечера та Катерина Сухомлинова. Вони допомагали з продуктами, ліками, засобами для гігієни, привозили воду.

Зараз і досі немає зв’язку з тими, хто залишився в місті. Я пишу одне повідомлення – ти живий? І бачу – був у мережі 2 березня. Ми не знаємо, де ці люди, в яких підвалах сидять, чи потрібна їм допомога.

Чи вистоїть місто?

Я завжди була впевнена в наших військових. Вони герої! Але російських більше, їх постійно заправляють, поступає зброя та жива сила. Я не впевнена, що місто захистять до кінця. Бо вже Лівий берег під ними, 23-ий район під Росією. Хай наші тримаються. Але все одно залишаться тисячі трупів та скалічених людей. Це реальність. Раніше я була більш оптимістична, але після того, що ми пережили, вже не впевнена.

Олексій, 17 років, випускник 48-го ліцею:

– Тиші взагалі не було. Кожну хвилину ми чули розриви снарядів, звуки винищувачів. Ми вже думали, що це кінець, бо запаси води та їжі закінчувалися, снігу вже не було. У цю мить був відчай, що ми ніколи не вийдемо звідти.

У мою ліцей-школу №48 теж попав снаряд. То немає більше в мене школи.

В один момент зайшла волонтерка, яка розповіла, що 160 машин з Маріуполя виїхали до Запоріжжя, та всі залишилися живими. Ми вирішили скористатися можливістю, бо залишатися там вже не було сил. І це, скоріше, була б стовідсоткова смерть. А тут хоч з’явився шанс. Ми забрали свої речі, кішку та поїхали під обстрілами. На виїзді з міста стояли близько двох годин в пробці.

І коли ми стояли, то бачили, як вибухає наше місто, завод. У місті всюди пахне гар’ю, усе в диму. Ми молилися, аби просто поїхати звідти.

Жаль тих людей, в яких не було власного авто, бо випускали тільки на своїх машинах. Вони не змогли виїхати та залишилися десь під завалами. Це дуже страшно. Не бажаю ніякому місту таке пережити. Ми дивом врятувалися.

На щастя, в нас телефони не перевіряли. Ми їх попередньо сховали. Перед виїздом очистили галерею та повідомлення. Бо люди розповідали, що і таке траплялося.

Ви не уявляєте нашу радість, коли ми побачили українській прапор, і на блокпосту стояли наші військові! Ми махали руками, сигналили та були раді, що на своїй території, й наші захисники оберігають нас. По дорозі було дуже багато російських блокпостів, майже кожен кілометр ми зупинялися. На одному з них запитали, чи є в нас хліб, але ми відмовилися і сказали, що всього вистачає.