Мені 32 роки, я колишній шахтар, наразі інвалід другої групи з міста Родинське на Донеччині. Якраз в лікарні лежав, коли це все почалося. Дуже запам'яталися оці ракети, котрі літали через Покровськ по три-чотири штуки на добу. 

В перші дні у нас лише позакривалися деякі держустанови, не працювали банки. А магазини працювали. Вода у нас ще з 2014 року йшла з перебоями з Карлівського водосховища, тому у нас завжди з цим були проблеми.

Шокувало, що дуже багато знайомих полягло під час цих бойових дій. Це дуже важко. Переживаю постійно за рідних, які воюють.

Роботи не стало, на жаль. Ціни зростають кожен день, а пенсія у нас не росте. Установи, в яких можна було більш-менш зручно лікуватися, зруйновані, а там були дуже гарні спеціалісти. Міської лікарні вже не існує.

Не заглядаю далеко в майбутнє, бо спочатку треба пережити те, що є зараз. Дуже велике бажання, щоб це все скінчилося якомога скоріше, а далі - вже буде видно. Зараз більше хвилююся за діточок, тому що донька в школу йде в цьому році, треба її якось піднімати.