"Мир - це коли ти виходиш на вулицю і не боїшься звичайного грому"

Гаврилюк Софія Русланівна, 14 років, учениця 9-а класу ліцею №6, м. Новомосковськ, Дніпропетровська обл.

Вчитель, що надихнув на написання есе - Берковський Віталій Володимирович

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Той самий день, 24 лютого 2022 року, найжахливіший день у країні і в житті кожного українця.

Як він почався? Може то сон? Ці питання я задаю собі кожного дня, по декілька разів. Хочу трішки розповісти про 23 лютого, про день, коли я жила життям звичайного школяра, якого 24 лютого чекали контрольні й зустріч із друзями. Ніч з 23-24, вчимо уроки, бо завтра важливі контрольні. Той самий ранок, прокинулася від криків мами: «Війна, в країні війна. Збирай речі». Мене кинуло в холодний піт, я нічого не могла зрозуміти, як так? Навіщо це все? В паніці почали збирати речі, через 15 хвилин, вибух… пролунав за 30 кілометрів від мого міста. Ноги трусяться, що робити? Куди їхати? Ніхто, нічого не розумів.

Виходжу з дома, залишивши книжку з фізики під подушкою. Шоста ранку, я стою на заправці й купую цукерки, тоді я не до кінця усвідомлювала, що це справжня повномасштабна війна. Перший місяць для мене це все було якоюсь загадкою, може все ж таки сон? Чому такий довгий? Навколо мене лунали дати, коли це все закінчиться, якби ми тоді знали що це все не на місяць і не на два, а вже сім місяців, й ніхто не знає скільки ще. Сім місяців кровопролиття на територіях України.

Усвідомлення до мене дійшло не так давно, мабуть тоді коли в моєму місті почалися вибухи рашистських ракет, і після того як я почала дізнаватися про смерть знайомих мені людей на фронті… 

Найважче було бачити очі рідних людей й їх самопочуття. Батька в перший місяць війни не бачила по кілька днів, він залишався на роботі ночами. Мама плакала за брата, який зі своєю вагітною жінкою ночували в метро й в коридорі в Києві, коли там були найтяжчі дні. Через декілька днів в них була можливість виїхати з Києва, і вони виїхали.

Через 14 днів з початку війни, ми поїхали на Західну Україну. Дорога була дуже довгою і втомною. Першу ніч ночували в Умані, у гуртожитку. Другу ніч- вже в Івано-Франківську. 

Пробули десь 2,5 місяці, і ось нарешті, та сама дорога до рідного Новомосковська. І ось ти дома, у рідній будівлі, але з переживаннями в душі.

Життя змінилося. Тяжко це усвідомлювати: «Грім, чи то вибухи? Машина, чи то літак?»

Найважливіше, що я зрозуміла з початку війни, - це те, які різні люди й цінності. Сусідня країна - агресор, де головна цінність - «пральна машина» й «мікрохвильовка». Однак, чому ми дивуємося? Їм усе одно на життя людей з іншої країни, яких вони вбивають без причини й без жалю. Вони взагалі не розуміють, коли йдуть на війну, для них це просто гроші. А для країни вони- мʼясо. Їм головне: « Дайте десять тисяч, у мене ще син є!». Вони безглузді люди. Вони зомбі, які залежні від телевізора й інформації з нього. Останнім часом я зрозуміла, що окупанти - нелюди, до яких не докричатися.

Що ж таки Мир для мене?

Мир - це коли ти виходиш на вулицю і не боїшься звичайного грому. Коли ти сидиш на уроці в школі, а не на уроці онлайн, який закінчується словами «Повітряна тривога, всім негайно пройти в укриття». Це коли ти з друзями гуляєш, спілкуєшся про хобі, а не обговорюєте ракети й новини. Коли ти просто живеш без страху, а насолоджуєшся життям.

Мир- свобода, без страху!