Історії, які ви нам довірили

1 2
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

1 2
До всіх історій
переглядів: 181
Василь Остапенко
вік: 69
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
photo5
Широкине
Широкине
«Хвилини дві – і не знайшли б від мене нічого»

Проживав у селі Широкине. Виїхав після обстрілів у лютому 2014 року. Як більшість односельців, думав, що скоро повернеться. Але й понині разом із онуком проживає в Маріуполі.

Усе було. Сад був, діти були, будинок побудував – живи, радій. Ну, а тепер? Я вже не потягну вдруге побудувати… Але ми всі хочемо, щоб небо було чистим, був мир.

Коли почали гатити, не зрозумієш, звідки: або зверху, або збоку стріляють. Уже навіть по воду ходити було не можна. З басейну воду набирали, пили її. 

Мій онук молодець, не курить чоловік, не п'є. Усіх людей любить. Його хто що не попросить – щось принести, лампочку замінити, усім допоможе завжди, з усіма привітається. Молодий, що він бачив? Нічого! Був би мир. Ну що, уже війну він побачив. 

Хвилини дві – і не знайшли б від мене нічого

У нас до вересня її не було, а після другого вересня почали. Ми терпіли майже до кінця лютого. Потім ні води не стало, ні світла, ні газу… Вода в нас була питна – один колодязь на все село. Але приїжджали навіть з міста набрати води, там найкраща вода в районі була, під Шпилем. Але наші там оборону зайняли. І небезпечно вже стало туди ходити.

У лютому 17-го або 16-го в саду був. Почали стріляти. Застрибнув у підвал. Через хвилин 10 щось стріляє. Вийшов на вулицю, сусіда хата – горить шифер.

Хвилини дві – і не знайшли б від мене нічого

Думаю, пройду. Пройшов. І тут, де доріжка в садок, де я пройшов, вирва в діаметрі метр, напевно… Хвилини дві – і не знайшли б від мене нічого…

Рознесло там усе. Паркан, дерева, навіть турнік для онука. Наче хтось просвердлив стійки. Що це за снаряд такий? Неначе свердлом все просвердлено. Зазвичай від осколків рвані рани… А це, як свердлом хтось просвердлив.

Хвилини дві – і не знайшли б від мене нічого

Вивозили в Маріуполь. Сусід приїхав по мене. «Та ні, – кажу, – напевно, залишуся». «Ні, сідай-но. Потім краще приїдемо». Ну, їдьмо. Будинок залишався нормальним, цілим.

Потім у лютому, по-моєму, я пішов у військову комендатуру. Сказали, що можна написати заяву, щоб дізнатися, що від будинку залишилося. Коли я поїхав знімки забирати, а на них видно, що від будинку залишилася антена та руїни. Ні зали, ні другої спальні, і кухню навіть розбили.

Хвилини дві – і не знайшли б від мене нічого

Я як узяв знімки – три доби не спав. Краще б я їх не дивився. Я ночами не спав, на монтажі працював і будував цей будинок. Ми з кумом працювали на пару. Вранці рано вставав, десь о пів на третю, о третій. Треба розчин заготовити, усе наносити. Ми з четвертої десь до шостої години ранку працювали. Потім о шостій помилися, треба їхати на роботу на 8-му годину. З роботи знову швидше приходиш, і поки не стемніє – десь з п'ятої до восьмої, о пів на дев'яту працювали. А тут за хвилину раз – і нічого не стало. Ось так…

А тут ще раптом у 2018 році пенсію перестали платити. Приходить господар орендованої квартири, треба платити. Треба і їсти, напевно, щось. Добре, онук стипендію отримував для сиріт. І були пайки від Фонду Ріната Ахметова. Хоч одна людина дійсно турбується про людей. Рінату Леонідовичу великий-великий уклін. І не тільки від мене, напевно, від усіх широкинців. 

Щодо пенсії куди не писав: і президенту в адміністрацію, і на гарячу лінію прем'єр-міністру, і в Пенсійний фонд. Чому заблокували? Отримував-отримував пенсію, а потім із червня мені припинили давати. І ніхто нічого не знає. Купка [листів] у мене цих відповідей.

Потім дістав адресу наших прикордонників, до Києва написав, у прикордонну службу. Відповідь приходить: «Ви 11 листопада 2014 року виїхали на ту сторону, номер машини». Дивлюся: сина номер машини. Він мене з міста забирав. Син у Лебедині жив. Кажу: «Ти можеш мене забрати в Широкиному?». Він забрав. «Ось, ви поїхали на ту сторону». Як? Я далі Широкиного нікуди, а Широкине завжди «сірою зоною» залишалося.  

Хвилини дві – і не знайшли б від мене нічого

І з 2014 року до 2018-го я пенсію отримував, нормально було… Як я міг на тому боці перебувати, коли я тут пенсію отримував? І кожних пів року ми відмічаємося, пишемо заяву, щоб нам держава по 1000 гривень давала, за квартиру щоб платити. Я ж відмічаюся постійно. Як я можу на тому боці бути?

Порадили: поїдьте на блокпост у Гнутовому. Зайдіть туди й вийдіть. Гаразд. Поїхав я, якраз брат двоюрідний приїхав, каже: «Буду їхати до тещі, давай я тебе довезу до блокпоста». 

Приїхав я, кажу на блокпості: так і так, я перебуваю тут, а мені пенсію не дають, ніби я перебуваю там. «Ну, пройдіть туди й назад». Я пішов туди, повертаюся. Там мені: «А звідки ви їдете?». Кажу: «З Маріуполя в Маріуполь». Сміються прикордонники: «Як це?». «Ну ось так, я наче на тому боці перебуваю». Пройшов.

Хвилини дві – і не знайшли б від мене нічого

Потім до Маріуполя написав прикордонникам. Мені відповідь приходить: «Вибачте за недостовірні дані, ми вам виправляємо». Написав я до Краматорська, мовляв, поверніть же мені пенсію. У мене боргів повно, ще й інсульт. Там плутанина. Куди я тільки не ходив і скандалив навіть. «Ми нічого не знаємо». Але після того, як прийшов їм лист із прикордонної служби, нарешті, зняли це блокування пенсії. Видають з лютого. 

У Маріуполі важко. Вдома вийшов, десь хоч колупаєшся, щось робиш. А тут, крім балкона, нічого. Кіт, щоправда, є, це задоволення.

Скоріше б повернутися додому. У землянках раніше люди жили? Жили. Я вже думав, хоч пів будинку розбито, але веранда ціла, можна якось…

Ніхто не думав, що таке буде. Прожив усе життя на землі в селі. Був город свій, 15 соток, садок. Бог як говорив? Сад посадити, дітей народити, будинок побудувати. Усе було. Сад був, діти були, будинок побудував – живи, радій. Ну, а тепер? Я вже не потягну вдруге побудувати… Але ми всі хочемо, щоб небо було чистим, був мир.

slide1
slide2
slide3
slide4
slide5
slide6
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій