Ольга Вікторівна вдячна своєму братові за порятунок, адже він вивіз її сім'ю з Виноградного якраз перед тим, як «ДНРівці» заселились у їх дім

Ми - сім'я військовослужбовця Збройних сил України. До війни мешкали біля Маріуполя, в селі Виноградне. Бригада мого чоловіка дислокувалась у Маріуполі, їх вивезли. З Виноградного мене і молодшу доньку вивіз брат п’ятого березня, і забрав у свій дім у Приморське.

Моя старша донька - курсантка поліції, її евакуювали в Кривий Ріг ще 24 лютого. Нам пощастило, що вона була не з нами.

Шостого березня я дізналась, що у наш дім зайшли «ДНРівці», знайшли форму доньки й чоловіка. Все винесли з дому - там нічого не залишилося.

Тридцятого березня ми виїхали з Приморського, добирались троє діб в Кривий Ріг. Там побули до червня, а потім через те, що університет старшої доньки переїхав в Кропивницький, ми теж туди переїхали. Знімаємо у місті квартиру.

Чоловік служить, молодша донька навчається в школі, а я працюю охоронцем на хлібозаводі. Брат теж залишився з нами, влаштувався водієм на Укрпошту. Чоловік зарплату хорошу отримує, тому з гуманітарною кризою не зіткнулись. Організація «Я - Маріуполь» допомагає продуктами, ще й набори теплого одягу дали.

Найважче було бачити, як ці гади їздили по Маріуполю, а ще в селі знаходилися пускові установки.

У Приморському було важко з їжею, водою та ліками, але у нас були запаси. І в магазині власники роздавали продукти, хоча їх тепер вважають колаборантами.

Під час обстрілу окупанти розкидали якісь міни зі стрічками, і така міна була у городі цих людей. Чоловік, коли вийшов, побачив якусь білу стрічку - підняв, і вона розірвалася. Чоловік загинув.

Власниця магазину була вимушена їхати в районний центр, щоб чоловіка поховати. І потім вона вже зрозуміла, що важливо їздити, і почала вибивати нам воду, хліб

Війна закінчиться, коли захід дасть нам достатньо зброї. Я думаю про закінчення війни і про майбутнє життя.