Качан Вікторія, 1 курс, Державний професійно-технічний навчальний заклад «Роменське вище професійне училище»

Вчителі, що надихнули на написання есе -Яцменко Світлана Миколаївна, Скляр Алла Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Переконана, український народ має віковічну мрію – жити однією сім’єю на своїй землі, в єдиній державі, не розділеній кордонами й не розшматованій недружніми сусідами. Події останніх років перетворилися на справжній національний смерч, що передав силу прагнення до вільного життя.

А війна в державі вплинула на наш народ, зробила його надзвичайно згуртованим, змінивши свідомість українців.

Після тривалого часу боротьби ми відчули себе окремою незалежною нацією, яка прагне рухатися вперед і готова на будь-які жертви. За свободу, оновлення держави сьогодні платимо страшну ціну: своє життя віддають найкращі сини та доньки України.

Війна сплутала всі мої плани. Мільйони мрій згоріли в полум’ї вибухів, розлетілися під тріскучими автоматними чергами, луснули від неприродних звуків. 

Лише тепер, у пору тяжкої, безжальної, страшної агресії ворога, усвідомлюю, що тоді, у давнину, було зрозуміло, що москалі – це таке вселенське зло, яке не бачив світ, що це терористи, нікчеми, нелюди. Дійсно, доля не попереджає людину про її дороги. Трапляються круті стежини, та я не корюся бідам. Умію щиро радіти дрібному дощикові  й сонцю однаково, адже небо має свої клопоти, а людина – свої, земні.

«Не ти носиш коріння, воно носить тебе», - говориться у Святому писанні.

Дерево мого родоводу гіллясте й талановите. Воно з добра й любові, воно з материзни, яка зветься Україною. Яскравим прикладом є подвиг звитяги й мужності моєї мами, яка стала бойовим медиком. Сьогодні вона одна з тисяч українських жінок, які допомагають рятувати життя наших воїнів. І це не применшує її героїзму, а десь навіть, навпаки, множить його, збільшує до таких розмірів, що моє дитяче серце інколи не витримує того тягаря і розривається на болісні шматки.

Хоч воно й плаче болем, але мусить змиритися з дійсністю й чекати неньку додому. 

Щовечора, коли стомлено лягаю в ліжко, деколи заспокоююся рясними сльозами або роздумами про перехресні шляхи долі мого народу, що стелиться чорно-сірими смугами, яким не видно ні кінця, ні краю. Глибоко зворушена вчинком неньки, я долучаюся до плетіння маскувальних сіток, готую смаколики для наших бійців.

Переконана, що це не лише захист чи їжа, а й сотні побажань повернутися живими, мільйони молитов про захисників.

Часто мій вечір закінчується спогляданням заходу сонця. День, виснажений виконанням команди «тривога-відбій» по кілька разів поспіль, провалюється за горизонт, улаштовуючи вимкнення природного освітлення на всій планеті. Він уперто виконує традиційний ритуал огортання землі в сутінки, які потім перетворюються на моторошну темряву, сповнену загрозливих звуків.

Так минули мої три літа, які могли б залишити купу найприємніших спогадів про червневі подорожі, неймовірні липневі пригоди й романтичні зустрічі під серпневими зорепадами.

У підсумку зазанчу, що обов’язок кожного українця - зробити все можливе, щоб жертви наших Героїв не були марними, щоб прапор України гордо майорів над вільною, мирною, незалежною державою.