"Мій чоловік-астматик лежав і задихався, бо не було інгалятора"

Я працювала у Приазовському технічному університеті прибиральницею. Прийшла на роботу, працювала, раділа. І тут чуємо вибухи. Відправили нас додому до понеділка. Потім почалися обстріли. Ми спочатку жили на Черемушках, там сильно обстрілювали. Це було дуже страшно. У перші дні розбили наш дім, і ми перейшли до наших знайомих у центр міста. Жили у них. 

Відбувалося щось страшне і незрозуміле. Добре, що люди згуртувалися. У кожного були хоча б невеликі запаси продуктів на перший час. Усі ділилися одне з одним. Купити продукти було неможливо. Всі магазини розбили і розмародерили одразу. У перші дні ще хтось хліб продавав, а потім уже харчів ніде не було. З водою була велика проблема. Зливали батареї, ходили до джерел. Незрозуміло звідки була та вода, вона була гіркою. Але доводилося пити, іншого виходу не було. Дуже важко було. Ліків не було. Чоловік у мене з астмою, йому постійно потрібен інгалятор, а його на той момент не було. Чоловік лежав і задихався, помирав. Було дуже складно. Постійні вибухи, які все наближалися. Нашу вулицю розбомбили повністю. Ми дивом врятувалися і залишилися живими.

Ми перебували у Маріуполі протягом місяця від початку війни. Виїхали у кінці березня. Просто випадково нас вивіз хлопець сусід. Коли ми їхали, постійно лунали вибухи. Ми виїхали із міста, на блокпостах нас перевіряли, але випустили. Люди виходили пішки, у кого не було власного транспорту. Запам'яталось відчуття постійного страху. 

Сусід нас вивіз у село, а потім люди віруючі допомогли нам приїхати у Дніпро. Тепер ми тут перебуваємо. Нам дали прихисток мої родичі. Ми намагаємося їм допомагати, як і вони нам. 

Пенсію тут не можуть оформити, бо трудова книжка залишилась у мене на роботі. Добре, що є гуманітарна допомога від "ЯМаріуполь". І також отримуємо гроші як внутрішньо переміщені особи. 

Всі ці події дуже підірвали здоров'я, але ми намагаємося з цим впоратись. 

 Тривожно за дітей, за внуків. Хочеться, щоб був мир, щоб усе було добре.