«Ми живемо і молимося, щоб ракета пролетіла повз»

Людмила Григорівна довгий час не наважувалася виїхати з Нікополя, бо боялася, що саме дорогою може трапитись найгірше. Та коли у рідному місті ситуація максимально погіршилась – евакуація була миттєвою.  

Я до початку війни мешкала в Нікополі в приватному будинку з дочкою та онуком. Коли тільки почалася війна, було тихо, а коли окупанти зайшли на ту сторону Дніпра, ми з онуком повинні були виїхати, тому що снаряди і бомби щодня й щоночі летіли в нас над головами.

Нам телефонували родичі з Черкащини, запрошували до себе, але тоді творилося страшне: електрички бомбили, ми не ризикнули виїжджати, щоб не загинути в дорозі. Вирішили побути вдома і подивитися на ситуацію. Ми не думали, що так надовго все затягнеться. 

Ми і досі не можемо прийти до тями. У нас стільки розбомбили в Нікополі! Я їздила туди один раз, тоді саме обстріляли вокзал. Я не змогла там залишатися.

Світла немає, вночі не сплю. У домі електроопалення, ми поставили буржуйку, у вікно вивели димохід, але нею ж не нагрієшся.

Та ми й тут живемо і трусимося, щоб ракета не прилетіла, тут теж небезпечно. Ми знімаємо квартиру, а поряд із нами був приліт, буквально в сусідньому мікрорайоні. Чутно було добре, аж шибки затремтіли в будинку.

Нас кликали в інше місце, але все упиралося в роботу й матеріальне становище. У мене невелика пенсія, внук навчається в Запоріжжі, дочка влаштувалася на роботу, може заробити хоч якусь копійку, щоб ми могли вижити й платити за квартиру. Дякуємо державі, що дає допомогу на оплату комунальних послуг. А там – я не знаю, як би ми жили. У селі в Черкаській області живе мій брат. Вони з жінкою вчителі, в них також немає світла і також проблеми.

Зараз у мене тільки одна мрія – щоб швидше закінчилася війна, бо з нею прийшли всі біди: і здоров’я немає, і життя на межі, і за дітей переживаєш. Майбутнього їхнього не бачу, радію тільки тому, що весь світ нам допомагає. Хай би нам Бог допоміг, щоб мир прийшов на нашу землю.