Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Людмила Григорівна Морозова

«Ми живемо і молимося, щоб ракета пролетіла повз»

переглядів: 107

Людмила Григорівна довгий час не наважувалася виїхати з Нікополя, бо боялася, що саме дорогою може трапитись найгірше. Та коли у рідному місті ситуація максимально погіршилась – евакуація була миттєвою.  

Я до початку війни мешкала в Нікополі в приватному будинку з дочкою та онуком. Коли тільки почалася війна, було тихо, а коли окупанти зайшли на ту сторону Дніпра, ми з онуком повинні були виїхати, тому що снаряди і бомби щодня й щоночі летіли в нас над головами.

Ми сильно боялися: кругом усе вибухало, ми сиділи цілодобово в підвалі. Нормального життя не було: ні світла, ні води. Ми не знали, що робити і куди їхати.

Нам телефонували родичі з Черкащини, запрошували до себе, але тоді творилося страшне: електрички бомбили, ми не ризикнули виїжджати, щоб не загинути в дорозі. Вирішили побути вдома і подивитися на ситуацію. Ми не думали, що так надовго все затягнеться. 

Ми і досі не можемо прийти до тями. У нас стільки розбомбили в Нікополі! Я їздила туди один раз, тоді саме обстріляли вокзал. Я не змогла там залишатися.

Там неможливо жити: ранком бомблять, ввечері бомблять, а вночі взагалі жах – снаряди летять прямісінько над головою. Стою цілу ніч на колінах і молюся, щоб пролетіло повз. Хіба це життя?

Світла немає, вночі не сплю. У домі електроопалення, ми поставили буржуйку, у вікно вивели димохід, але нею ж не нагрієшся.

Та ми й тут живемо і трусимося, щоб ракета не прилетіла, тут теж небезпечно. Ми знімаємо квартиру, а поряд із нами був приліт, буквально в сусідньому мікрорайоні. Чутно було добре, аж шибки затремтіли в будинку.

Нас кликали в інше місце, але все упиралося в роботу й матеріальне становище. У мене невелика пенсія, внук навчається в Запоріжжі, дочка влаштувалася на роботу, може заробити хоч якусь копійку, щоб ми могли вижити й платити за квартиру. Дякуємо державі, що дає допомогу на оплату комунальних послуг. А там – я не знаю, як би ми жили. У селі в Черкаській області живе мій брат. Вони з жінкою вчителі, в них також немає світла і також проблеми.

Зараз у мене тільки одна мрія – щоб швидше закінчилася війна, бо з нею прийшли всі біди: і здоров’я немає, і життя на межі, і за дітей переживаєш. Майбутнього їхнього не бачу, радію тільки тому, що весь світ нам допомагає. Хай би нам Бог допоміг, щоб мир прийшов на нашу землю.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Нікополь 2022 Текст Історії мирних жінки пенсіонери діти переїзд психологічні травми обстріли втрата роботи безпека та життєзабезпечення вода здоров'я житло робота літні люди (60+) діти внутрішньо переміщені особи
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій