"Ми їхали і не знали, куди"

Дьоміна Христина, 16 років, учениця 11-го класу Великоолександрівського ліцею

Вчитель, що надихнув на написання есе: Загинайло Альона Геннадіївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

23 лютого, середа.

Був звичайний день я прийшла зі школи, моя бабуся запитала, як у мене справи я відповіла, що все добре. Краєм вуха слухала новини, як я розуміла там було все не дуже добре. Але мене політика не дуже цікавила, я обговорювала в соціальних мережах, як ми будемо гуляти ввечері в п’ятницю. Трішки пізніше я зробила домашнє завдання і пішла спати. В ту ніч я не дуже гарно спала, щось мені заважало заснути.

24 лютого, четвер.

Прокинулась я від того, що мій тато дуже гучно, щось обговорював по телефону. Я піднялася глянула на годинник там було 04:10 рано, пішла у вітальну. Вже ніхто не спав, а я все ніяк не розуміла, що коїться, чому всі бігають. Я глянула на тата він підійшов до мене, говорить: «Доню, війна почалася...». Я стояла і дивилася в порожнечу. На той момент у мене не було в голові жодної думки. Що робити? Що буде далі?... Коли зайшла в соціальні мережі всі писали, що почалась війна.

10 березня.

Я піднялася з ліжка під канонади артилерії, як і останні 12 днів. Світла все ще не було, тому чай ми кип’ятили в каструлі на плиті, яку топили дровами але вони вже закінчувались. Чаю теж не було: ми ламали гілочки з вишні або смородини і кип’ятили, це було дуже смачно. Мене попросили начистити картоплі, щоб посмажити її на плиті. Через декілька хвилин в дім зайшов тато і сказав збирати речі, тому що ми виїжджаємо з села. Я спочатку не повірила і подумала, що він жартує, але ні - то була правда. Мені сказали, що ми їдемо на три дні, тому я речі з собою не брала.

Коли я сідала в машину я нічого не відчувала, голова була пуста. По всьому нашому селі було дуже багато військових. Ми їхали і не знали куди. На сьогоднішній день від мого села залишилось 20 відсотків.

Після того, як ми виїхали з села, ми були в багатьох містах: Селідово, Павлоград, Іскра. Одного разу ми хотіли повернутися додому, в Донецьку область, і попали під обстріл. Поранило одну жінку та поки її довезли в лікарню, вона померла. Ми всі злякалися, тому що з нами їхало багато машин і в кожній другій були діти. Коли нас обстріляли, тоді ми правда не знали, що робити і куди далі їхати. Але через пару годин нам подзвонили і сказали, що є декілька будинків.

Нам нікуди було їхати, тому ми погодились. Це було село П’ятирічка, Дніпропетрівської області. Згодом ми почали обживатися в будинках, садили город і не полишали надії, що ми повернемося додому. Тут дуже гарні та добрі люди, я знайшла нових друзів. Мені подобається школа, де я навчаюсь, тут дуже гарні вчителі.

Я не знаю, скільки ще втрачу, це дуже моторошно. Ми не знаємо, коли це закінчиться і навіть гадки не маємо. Скільки ще помре заради цієї війни? Але б я дуже хотіла, як і кожен українець, аби це все закінчилося. Ця історія одна із мільйонів таких жахливих, як моя. Але ми сильна нація: вистоїмо, переможемо!