"Ми, як і багато інших мешканців Донецька, стали біженцями у своїй власній країні"

Сіліна Надія

9 клас, Запорізька гімназія №94

Вчитель, що надихнув на написання: Брюхацька Ольга Дем'янівна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

На жаль, моя історія війни почалася ще 2014 року, коли росія вторглася на Донбас і наш рідний Донецьк став зоною конфлікту та небезпеки. Перші дні війни були найважчими.

Шукаючи безпеки та притулку, наша родина переїжджала впродовж року. Кирилівка…Мелітополь…І ось ми в Запоріжжі. Не буду приховувати, переїзд став справжнім викликом для нашої родини: ми втратили не лише свій дім, але і стабільність, яка була раніше. Малій мені взагалі не подобались ці «подорожі», я з кожним разом втрачала своїх найкращих друзів, а потім почувалася самотньою. Все довелося починати спочатку - шукати нове житло, роботу, адаптуватися до нового середовища та людей. Але ми змогли.

І тут 2022 рік…Я вже не та шестирічна дівчинка, яка полюбляла танці та вірила в татусеві казки про грім серед ясного неба. Мабуть, за місяць до початку повномаштабного вторгнення до мене почали доходити плітки, що ситуація загострюється. Та я не хотіла вірити, ні, я просто не могла в це повірити. У голові роїлися думки: тільки не знову, тільки не знову…24 лютого ми прокинулися від дзвінка. По той бік наляканий голос повідомив мамі: «Катю, почалася війна!». На мить я впала в ступор, потім висунулася з ліжка і підійшла до вікна. Здавалося, що це звичайний ранок: сонце здіймається над горизонтом, розпускаючи ніжні промені, які заглядають у вікно, будячи мене зі сну, небо спокійне, вранішня тиша випромінює гармонію… І тільки голос з телефону порушував цю ідилію.

Моя мама, ця сильна жінка, якою я захоплююся, не панікувала, вона швидко зібралася з думками, і ми в самих тільки піжамах поїхали до магазину, а потім – до заправки. Побачивши, скільки там машин, я зрозуміла весь масштаб ситуації. На вулиці метушилися люди, їхній хаотичний рух створював гам і сумбур, ніби величезний мурашник, який шукає вихід з незрозумілої ситуації. У їхніх очах читався страх, відчай та паніка. Очевидно, вони теж почули подібні повідомлення і тепер поспіхом намагалися зробити все можливе, щоб захистити себе та свої сім'ї.

Було вирішено, що наша родина залишається в Запоріжжі. Ми зібрали необхідні речі, документи, підготували запаси їжі й води, на стіні позначили найближчі укриття та безпечні місця, які можна було використовувати, якщо ситуація стане надто небезпечною. Невідоме майбутнє розтягнулося перед нами, і ми були вимушені зіткнутися з ним.

Кожного дня я відчувала страх, не розуміла, що буде далі. Я довго не бачилась з татом, бо він був у іншому мусті. Я не могла зустрітися з дідусями і бабусями, з людьми, які були для мене найріднішими. Наше життя зупинилося, як годинникові стрілки. Більшість часу ми проводили у квартирі - нашій фортеці. Я вчилася готувати борщі, мій брат покращував свій інгліш, а мама прагнула розвивати справу свого життя.

Я так боялася втратити своїх рідних у той час. Пам’ятаю, як, затамувавши подих, прислухалася до гучних звуків і молила Бога, щоб то був грім, а не вибухи. Кожного дня я дзвонила бабусі, і кожного разу я плакала від того, що не можу обійняти її і подивитися «Сватів», як у старі часи. Я не знала, що колись моєю мрією буде просто побачити своїх рідних і зібратися разом.

Пройшло півтора роки. Мабуть, це неприродно, але ми навчилися жити в умовах війни: спокійно реагувати на тривоги, опановувати себе після «прильотів» і , незважаючи ні на що, радіти життю: сонячному ранку, сніданку з родиною, випадковим зустрічам з однокласниками. Ми почали цінувати те, що раніше вважали звичайним, буденним.

Вірю, що скоро війна завершіться, що ми обов’язкова переможемо, що попереду в нас безліч справ. Але ми ніколи вже не будемо такими, якими були до війни…