«Ми вже не сподівалися, що нам вдасться виїхати. Думали, там загинемо»

Я з Маріуполя. Чоловік мій військовий, з 2014 року на війні. Я працювала на момент початку війни. Я педагог, у мене було багато роботи, дітки були. Для мене це не була несподіванка, адже чоловік військовий, і Маріуполь був близько до лінії фронту. Все одно, те, що трапилось у Маріуполі, – це жах.

Ми виїхали наприкінці березня після трагедії в драматичному театрі. Їхали довго до Запоріжжя. Потім доїхали до Івано-Франківська, нині я тут перебуваю сама. Чоловік на війні. Тут я отримую пенсію і тепер не працюю.

Виїхати було дуже складно. Ми вже не думали, що нам це вдасться, думали, там загинемо. Ми пройшли 28 блокпостів. Туди-сюди ми їздили, поки дочекалися зеленого коридору, в колону стали. Перевіряли, обшукували. Доїхали з Божою допомогою. Коли побачили наш прапор, плакали.

Це великий стрес, я потім довго лікувалась, здоров’я зовсім підкосилось, ще й тут руку зламала, була на важких антидепресантах. Зверталася до лікарів. Нині теж неспокійно, тому що чоловік на фронті.

Мене найбільше шокувала й шокує жорстокість, просто фашистська жорстокість. Маріуполь стерли з поверхні землі, там нічого немає. З нашого будинку багато людей, друзі наші загинули. Молода пара, троє діток залишилося. Все шокувало, це жах. Як страшний сон, коли він закінчиться – невідомо. Я вже його бачу майже десять років. Так не має бути, щоб людина десять років жила у війні.

В Івано-Франківську люди ставляться здебільшого з розумінням. Є проблеми з мовою, але потихеньку вивчаємо. Люди тут допомагають. Допомагає центр ЯМаріуполь, це завжди дуже приємно.

На рідних та близьких війна вплинула дуже згубно. Моя сестра теж із Маріуполя, їй по здоров’ю вдарило страшно. Скоротило життя. Не знаю, скільки ми тут ще втримаємось. Я тут перебуваю вже рік, і це постійно лікарні та лікарі.

Буває, що повертається надія, що війна закінчиться цього року, а буває надії зовсім немає. Я розумію, що Маріуполь тепер у далекому тилу, туди дійти – тисячі життів покласти. Це ж скільки потрібно визволити нашої землі, щоб дійти до Маріуполя! Страшно наприкінці життя залишитися без нічого. Я думаю, що війна швидко не закінчиться. Треба, щоб Маріуполь був українським. Будемо відбудовувати, і хочеться хоча б померти в Україні. Ми дуже любимо Україну – і чоловік, і я.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/