"Ми всі різко подорослішали"

Омельченко Аніта, 14 років, учениця 9-В класу гімназії №34 “Либідь” ім. Віктора Максименка, м. Київ

Вчителька, яка надихнула на написання - Сінчіневіч Тетяна Анатоліївна

Конкурс есе «Війна в долі моєї родини»

Закінчились уроки. Мої дві подруги чекали, поки я одягнусь, щоб разом піти додому, і почали розмову про чутки щодо вторгнення:

– Чули, що про війну кажуть? – спитала одна подруга.

– Так, чула, і що з того? Путін же не настільки дурний, щоб почати війну в ХХІ столітті! – відповіла інша подруга.

– Та і всі точно за нас будуть, не буде ж він один проти цілого світу воювати! – додала я.

– А я от боюся...

Далі ми удвох втішали нашу подругу й говорили, що все буде добре. Ох, як же ми помилялися...

Потім почалось дистанційне навчання, я поїхала до бабусі в село. Увечері 23 лютого я з хвилюванням повторювала вірш, який завтра повинна була розповідати на уроці зарубіжної літератури.

– Набридло! Завтра на уроках довчу! -  сказала я й загорнула книжку. Так і не довчила...

Прокинулася… Здригнулась… Сон поганий наснився, що почалась війна... Подивилась на годинник - п'ята ранку. Аж раптом... Ні, я не прокинулась від пострілів, ні від дзвінків, ніхто не будив і не казав мені нічого. За вікном, як завжди, повільно сходило сонце. Бабуся з дідом були надворі й поралися по господарству. Тільки сіла за книжку – щось ніби просило перевірити телефон. Беру його в руки, заходжу в чат з подругами, а там більше тисячі повідомлень… «Дівчата, війна почалась!» – хтось написав. Далі голосове повідомлення: «Ракета летить!»

Що я в той момент вічувала? Нічого. Тільки порожнечу. Я все ніяк не могла повірити в це, настільки мене це приголомшило. Потім я вирішила зателефонувати мамі, вона плакала, казала, що все серйозно і їм немає куди бігти: у нашому будинку в Києві підвал затоплений водою. Потім вони сховалися в сусідньому домі. Почали закрадатись думки, що все гірше, ніж я думала. Пройшло ще декілька днів. Я дізналась від подруги, що вона залишиться в Польщі й надалі.

Моє серце починало трохи повільніше битися…

Через який час я дізналась, що ракета влучила в телевишку. Ми залишились з бабусею і дідусем відрізаними від всього світу. Ні новин, ні зв'язку, так ще й в Баришівці, нашому районному центрі, бахкати почало. По селу пішли чутки, що й до нас дійдуть, але, на щастя, не дійшли. Тільки в Дівичках хати порозбивали, добре, що люди живими залишились. Тоді прийшло остаточне розуміння війни. Так і було ще декілька місяців, щоправда, мости відкрили, вишку поремонтували, зв'язок налагодили. Ми тоді змогли виїхати на Західну України, де перебували аж 2 місяці.

Я люблю рослини, вирощувала їх цілий рік, але коли ми повернулись, то всі вони зів'яли. Та головне, що ми живі і наш будинок цілий. Ця війна змусила задуматись кожного, виставити пріоритети в житті й дала розуміння, що все можна відбудувати, посадити нові рослини, а повернути не можна лиш життя людей і довіру до русні. Ми всі різко подорослішали. Тепер діти не бояться темряви, вони самі вимикають світло, щоб ракета не влучила. Раніше ми скаржилися на повільний Інтернет і несмачну їжу, а зараз раді, коли вони взагалі є. Війна дала осягнути цінність найголовнішого в житті - Миру. Для мене Мир - це розуміння того, що ти і твоя родина в безпеці, коли ти впевнений у завтрашньому дні, коли є зв'язок і світло.

У нашому селі все як і було, так і залишилося, про війну говорять тільки радіо і простирадла на вікнах у людей. Так і проходить життя. Воно не завмерло, а навпаки дуже швидко біжить, а ми через війну навіть не помічаємо його. Тому треба жити тут і сьогодні, не відкладати життя на потім, бо другого шансу не буде!