«Ми вірили, що якось минеться, але почалися обстріли міста»

Марія Володимирівна мріяла в спокої вийти на пенсію і насолоджуватися життям. Натомість, заради власної безпеки, змушена була залишити власну домівку і поневірятися Україною. 

Ми мешкали на лінії розмежування, в півсотні кілометрах від Запоріжжя. Пам’ятаю, що я спокійно лягла спати 23 лютого. Прокинулася вранці, вмикаю телевізор - а Україну вже бомблять. Усі були шоковані.

Ми ще побігли на роботу 24 числа. В телефонних розмовах, в інтернеті всі тільки і говорили що ж буде. Ніхто не вірив, думали: полякають трохи, домовляться та розійдуться. 25 лютого ми знову вийшли на роботу, зайшли в інтернет, дивимося – а танки вже в Мелітополі - це від нас в ста кілометрах.

А вже 26 лютого обстріли почалися і у нас. Російські війська наступали з обох сторін. Василівку та Пологи, які від нас менш, ніж в 40 кілометрах – окупували у перші дні війни. Ось так для нас і почалася війна.

Ми довго не виїжджали з Оріхова, але наважились на евакуацію 16 квітня. Дуже не хотіли залишати свою домівку та все нажите важкою працею. Вірили, що якось все зміниться, що ворогів відженуть від нашого міста. Та вже 18 квітня почалися масові обстріли жилих будинків та вулиць. Ми бігали ночувати в підвали.

Дочка дуже вплинула на нас. Скинула нам квитки онлайн. Ми в чому стояли, в тому й поїхали. Сподівались, що тижні через два повернемося до Оріхова, але й досі ми туди не потрапили.

Перший приліт у наш будинок був наприкінці квітня. Тоді виїхали всі мешканці під’їзду, в який влучило. Досі там ніхто не живе. Потім почалися прильоти у двір та поза ним.

Зруйнували те, що ми збирали, будували, заробляли своєю працею. Думали - на старості літ хоч відпочинемо, але не вийшло. Поламали людські долі, психіку, матеріальне все відібрали - немає нічого тепер в людей.

Поки я була в Оріхові, гуманітарної катастрофи не було. Запоріжжя не окупували, нам привозили звідти продукти. Правда, у нас не було води, були перебої зі світлом, бо почали в лінії електропередачі влучати. А так – лікарня працювала, магазини теж.

Потім ще було, коли нацгвардієць один загинув. Ця 23-річна дитина часто приходила до нас на роботу. Він балакав з нами, завжди був життєрадісний – і тут уночі пряме попадання туди, де вони стояли. І цю дитину вбивають.

Нам доця купила квитки, ми не чекали евакуаційного потяга – просто сіли і поїхали. Труднощі зараз у тому, що ми виїхали без нічого. Вірили, що це все закінчиться скоро, наділи шльопанці, маєчки та поїхали. Це ж було влітку. Ні одежі, ні посуду – самі знаєте, що можна взяти у дві сумки.

Ми спочатку виїхали до Волинської області, там в невеличкому райцентрі Горохів проживає моя сестра. Сиділи там три місяці, а потім по телевізору сказали, що наші наступають. Тоді ми з чоловіком вирішили: раз переломний момент близько, а вдома квартира, діло йде до осені, одежі немає, то поїдемо до Полтави. Все-таки від Полтави до Запоріжжя 270 кілометрів, додому ближче.

Зараз наші близькі всі в Запоріжжі. Майже всім вдалося виїхати. В Оріхові дуже мало людей залишилося. І в селах, які поряд, теж уже майже нікого немає.

Я поки з дому не їхала, не розуміла: чому люди кажуть, що старе дерево не пересаджують. Бо йому треба на рідну землю. Я думала: чого я там не бачила, на тій землі? А тепер не спиш, не їси, одна тільки думка – про дім.

Хочеться, щоб майбутнє було райдужним, щасливим. Хоч для наших дітей, для онуків. Щоб у нас усе змінилося, щоб ми були незалежні, щоб ніхто не топтав нашу землю, щоб усе відбудували й Україна розцвіла. Оце в мене такі мрії, і думаю, що не в мене однієї, бо ми, українці, заслужили цього.