«Ми виходили з Маріуполя пішки»

Ми проживали у місті Маріуполь, у приватному секторі в Лівобережному районі. Він розташований біля Східного мікрорайону. У нас було все добре, було мирне життя, плани. 

Всі розуміли, що буде війна або військові дії, але не думали, що такого масштабу. У нашої родини була надія, що наші військові підрозділи, зокрема полк Азов, відіб'ють нас, як це було у 2014 році. Але, на жаль, так не сталося. Наші припущення, що не буде таких кривавих подій, не здійснились. Тому ми й не поїхали вчасно з міста. Чоловіка і його батька призвали. Вони пішли захищати наше місто і нашу країну.

Я з дитиною, зі свекрухою, бабусею і молодшим братом чоловіка залишилися. Через півтора місяці ми вирішили, що залишатися довше неможливо. Ми вийшли з Маріуполя пішки. Іншої можливості не було. У бік Запоріжжя і України шлях був закритий. Вирішили виходити у бік Безіменного, через фільтраційний табір. Ми пройшли фільтрацію.

Наразі ми живемо в Україні, дитина навчається у навчальному закладі. Робимо все можливе задля повернення з полону чоловіка і його батька. Вони були захисниками Маріуполя на заводі Азовсталь. Виконували наказ верховного головнокомандувача скласти зброю, були евакуйовані і потрапили у полон. Маємо надію, що хлопців звільнять або обміняють.

Були люди, які нас підтримували морально і фінансово. Навіть допомогли зібрати дитину до школи. Я була вражена допомогою, співчуттям і підтримкою людей. Для мене було важливо, щоб дитина адаптувалася на новому місці, у товаристві інших дітей, підлітків. Дякувати Богу, завдяки людям ми це пережили. Живемо, працюємо, дитина навчається. Чекаємо на чоловіка і його батька.