«Ми вибігли на вулицю, бо мала кричала, що наш дім взірветься»

Сім’я з Херсону покинула дім в перший день війни, бо у старшої доньки стався сильний нервовий зрив

Ми з Херсону. Жили чоловіком і двома дітками, все у нас було прекрасно. Діти ходили в школу і в садок. У нас було все. Завжди з чоловіком працювали. Збирали гроші на квартиру, якраз перед війною купили. 

У лютому ми захворіли на ковід, у нас вся сім’я хворіла. Вранці я прокинулася від того, що хтось написав, що бомблять Каховку. Схватилася, була десь п’ята ранку. Чоловіка розбудила, і хвилин через десять ми почули страшний вибух. У нас - крайній дім, за ним - Чорнобаївський аеропорт. І почали літати вертольоти, почало все вибухати. Дім двигтить, почався хаос. 

Дитина просто лягла - ми не знали, що робити. Ми вибігли на вулицю, бо мала кричала, що наший дім взірветься. Тоді ми сіли в машину і поїхали - ні речей не брали, нічого. Коли ми виїжджали, то був сплошний хаос: по дорозі щось горіло на окраїні, це за Херсоном вже. 

Поїхали ми в Велику Олександрівку до брата чоловіка. Там просиділи два тижні в підвалах, бо обстріли були. Воно все ближче і ближче наближалось, і ми вирішили їхати далі, бо вже росіяни дійшли до Олександрівки. Ми сіли і поїхали в сторону Кривого рогу. Там, в селі на кордоні Дніпропетровської і Херсонської області, ми були три місяці. Нам дуже допомогли зовсім сторонні добрі люди. Дякую їм велике. Я приїхала дуже хвора, в мене було після коронавірусу запалення легенів. Ну там якось всім селом мені шукали антибіотіки, а лікарі надавали допомогу. Далі ми поїхали в Київ.

В мене немає можливості, бо я з дітьми. Бо щоб дитину в садочок влаштувати, потрібна справка офіційно, а чоловік працює. Але ми живемо при церкві. Нам дали тимчасове житло, бо квартири дуже дорогі.

Кожен день найскладніший і зараз, найскладніше чекати визволення, тому що не пройшло ні дня, щоб ми не дивилися не чекали, не молилися, і не надіялися, щоб визволили Україну, визволили наше місто.