«Ми усі живемо, як на пороховій бочці»

Харченко Надія, учениця 10 класу Уманського ліцею №2 Уманської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Король Наталія Миколаївна

Війна. Моя історія

Як же пахне весною в повітрі… Двадцять друге лютого – ми святкуємо мамин день народження, смакуємо торт. Ми щасливі, бо  попереду закінчення зими і чудова весна - купа планів. А через два дні, двадцять четвертого лютого, мене піднімають о п’ятій годині ранку зі словами:«Надійко, вставай, збирайся!». Я не розумію, що відбувається: усі бігають по хаті, збирають тривожні рюкзаки (гроші, документи, речі, їжу).

Мама тримається, але я бачу, що щось явно не так. Чому мене підняли так рано? Чому я чую грім узимку? Чому усі кажуть, що на нас хтось напав? Чому? Чому?

Уже більше двохсот днів триває повномасштабна війна в моїй любій Україні. Ми усі живемо, як на пороховій бочці, нам  страшно, але ми продовжуємо боротись - кожен на своєму фронті. З перших днів ми ходили плести сітки, збирали їжу, одяг, медикаменти та гроші для наших захисників.

Я долучилась до інформаційного фронту і веду свою боротьбу на ньому. Спочатку писала російським блогерам та простим росіянам в месенджерах про те, що відбувається в нашій країні, просила, щоб вони поширювали правду, виходили на мітинги.  

Але мене, як і мільйони інших українців, ніхто не хотів чути, вони лише сміялися й казали, що ми самі на себе нападаємо, що російська армія стріляє лише по військових об’єктах, а мирні жителі не постраждають. Я усвідомила, що вони, мов зомбі, сліпі, глухі й німі. Плаче наша матінка-земля, її ворог мучить…

Іноді мені здається, що я роблю дуже мало! Я відчуваю провину за те, що я спала вночі в теплому ліжку й вночі було тихо.

Лише декілька сигналів повітряної тривоги, які ми пересиджуємо у ванній кімнаті чи в підвалі, а інші діти в цей час помирають під ворожими обстрілами та тижнями ночують у холодних підвалах при температурі з позначкою «мінус». Мені буває соромно, що я поїла і прийняла душ, а хтось не може собі це дозволити, тому що через обстріли по електростанціях і газопроводах у них відсутня вода, а гуманітарна допомога не надходить вчасно.  

Щоранку ми з мамою дякуємо  Господу і ЗСУ, що наша родина жива й здорова. Найстрашніше те, що ми починаємо звикати до війни, іноді, коли кілька днів немає повітряних тривог, складається  враження, що все закінчилось, що настав мир, а потім читаю в новинах, що трапилась «Буча», «Ізюм», «Куп’янськ».

У людей змінились цінності. Ще не так давно я мріяла про гарний одяг і цікавий відпочинок, очікувала з нетерпінням на нову стильну сукню – адже я, як більшість однолітків,  не проти  похизуватись перед подружками, а зараз, я думаю лише про те, щоб небо було чисте, без ворожих ракет і авіації, щоб ми не здригалися від кожного гучного звуку, не застигали від жаху під час сигналу тривоги. Скоріше б настав мир, а божевільні сусіди нарешті дали нам спокій.

Я цікавлюся нашою історією, а тепер хочеться ще детальніше вивчити минуле нашої Батьківщини, досконаліше знати рідну мову. Повністю змінила свій медійний простір і очистила його від російськомовного контенту. Погодьтеся:  не хочеться чути російських пісень, коли цією ж мовою дають злочинні накази про обстріли наших домівок.  

У нас була можливість поїхати за кордон, перебути лиху годину там, але я щаслива, що ми не покинули Батьківщину. Чи змогли б ми залишити тата, бабусю, дідуся, наш дім і нашу кішечку Моніку? Звісно, багато наших знайомих виїхали, але це  їх вибір. Я щиро вірю, що усі біженці повернуться і ми разом відбудуємо нашу Неньку.

А мені навіть рідне повітря дає сили жити далі. Я дивлюся на вулиці нашого прекрасного міста, парки, площі – усе мені любе і таке ріднесеньке. Яке ж це щастя, що я народилась в Україні, що я – українка!

Мрію, що одного дня ми переможемо і усе відбудуємо: зруйновані міста і зруйновані душі. Мрію про мирне і ясне небо над моєю Україною. Мрію, щоб змовкли гармати і запанувала тиша. Живу чеканням, а в серці жевріє надія, що щасливо зростатимуть діти і не бачитимуть більше жахів війни. Я ще дитина, але мені довелось подорослішати занадто рано і занадто швидко. Я хочу жити в мирі!!!