«Ми у безпеці, але мої рідні в окупації»

Щойно почалась війна, Вікторія з родиною виїхала за межі Донецької області.

Я мешкала в селищі Мангуш Маріупольського району, працювала в Маріуполі в поліції. А коли все почалося 24 лютого, ми з родиною одразу виїхали за межі Донецької області. Спочатку до Запоріжжя. Потім у Кіровоградську область, а згодом у Дніпропетровську задля роботи. Просто щоб дитину не лякати, ми були змушені виїхати. Складнощів з евакуацією не було, тому що ми поїхали в перший же день зранку.

Мене шокувала жорстокість окупантів, та й сама війна шокувала. Як можна в наш час так чинити – вбивати, знущатися? Нелюдське поводження з людьми мене дуже шокувало.

Та були і зворушливі моменті. Наприклад, те, що Фонд Ріната Ахметова завжди допомагав людям. Те, що люди об’єдналися, одне одного підтримували. Мер Маріуполя також не залишив нас. Ще багато фондів допомагають. Зворушило те, що ми не залишилися наодинці з бідою, нам завжди допомагали.

Ми залишилися без житла, більша частина заробітної плати зараз йде на оренду. Складно і матеріально, і морально, і психологічно.

Ми сподіваємося, що війна закінчиться найближчим часом. Хотілося б, щоб влітку закінчилася. Хочеться повернутися додому, до того життя, яке ми залишили там. До батьків, до рідного селища. Працювати на користь Маріуполя, України, щоб усе стало на свої місця.