«Ми розуміли, що нашу колону можуть обстріляти будь-якої миті, а тікати нікуди»

Виїзд під обстрілами був надто ризикованим, але чекати щодня прильотів для Анастасії було ще страшніше

Я мешкала у Харкові з чоловіком і двома дітьми. Коли почалась війна, ми не знали, де ховатись. До війни ми жили на околиці міста, тому ранком 24 лютого з вікна бачили перші вибухи і поспішили переїхати до батьків - на Клочківську. Але залишатись там теж було небезпечно – окупанти літали прямо над нами, вибухи були біля нас. Ми зрозуміли, що далі так тривати не може, і поїхали до Полтави – там живе брат чоловіка, і там не було прильотів.

Дуже страшно було їхати з Харкова. Ми чули багато історій про те, як обстрілювали колони машин і люди гинули прямо на дорозі. Але коли ми перестали спати від постійних обстрілів, вирішили ризикнути.

Тяжко було залишати дім.

Чоловікові гроші не платили, нам було дуже скрутно.

Я працюю віддалено. Ніяк не можу налагодити звичний побутовий ритм. Діти не можуть навчатись в школі, доводиться вчитись онлайн. Я щаслива, що мої рідні живі і здорові, але життя повністю змінилось. Багато приміщень, в які ми звикли раніше ходити в Харкові, тепер зруйновані. Хочеться повернутись додому, працювати над тим, щоб відбудувати місто. Але як складеться майбутнє, я не знаю.

Напевно, війна скінчиться, коли в росії зміниться влада на більш адекватну. Коли окупанти припинять вогонь і закінчиться масовий тероризм проти нашого народу.