«Ми раділи, коли йшов сніг, бо його розтоплювали для побутових потреб»

Мені 58 років. Я жила в Маріуполі. Зараз – у Києві. Працюю. Чоловік був військовим. Він загинув сьомого березня під Волновахою. Я залишилася одна. Діти дорослі, мають свої сім’ї. 

Я мешкала у Східному мікрорайоні. З окупованих територій часто лунали звуки вибухів. Я адаптувалася до них. Новини не дивилася. 24 лютого поїхала на роботу. Лише через декілька зупинок зрозуміла, що в автобусі не було нікого з моїх колег. Ніхто не виходив на зв’язок. Мені вдалося додзвонитися до одного чоловіка. Він порадив повернутися додому. 

Я схопила документи й поїхала до знайомих у центр міста. Ми сиділи у підвалі будинку, в якому жила моя сваха. Згуртувалися з сусідами, ділилися один з одним продуктами й водою. Хлопці, які були у підвалі, збігали з баклажками до джерела. Під обстрілами принесли вісімдесят літрів води. Згодом ми злили воду з бойлерів. Тією, що злили з системи опалення, гасили пожежі. Раділи, коли йшов сніг, бо його можна було розтопити й використовувати для побутових потреб.

Я вибралася з Маріуполя з родичкою і її дорослою донькою. Ми втекли від фільтрації, яку потрібно було проходити в Нікольському. 12 квітня приїхали в Бердянськ. Нас підвіз таксист. Там з’явився зв’язок – і лише тоді я дізналася про загибель чоловіка. Його поховали в Дніпрі без моєї участі. 

Надіюся, війна закінчиться якнайшвидше. Усі, хто винен, мають понести покарання.