Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Ірина Іванівна Дубовик

"Ми провели сорок два дні в окупації"

переглядів: 47

До війни життя було прекрасним, поки не прийшли російські "асвабадітєлі". Ми з Харківської області, Ізюмської громади. Сюди рашисти зайшли на третій день, вночі пройшлись по селу, просвітили своїми ліхтариками. П'ять снарядів влучило у наше село - розбили школу, не стало світла, влучили в барак, одна людина загинула.

У той момент ми були вдома з чоловіком і чотирма дітьми. Я встигла вкласти маленьких дітей, а старші ще не спали. Старші злякалися, а молодші спали, не чули. Наступного дня обстріли повторились. У погребі ми були лише один раз. Він такий, що відразу може завалитись.

Сорок два дні ми залишались в окупації, потім ми виїхали. Заїхало дуже багато російської техніки. Орки почали обкопуватися у нашому селі. Ходили з автоматами, як у себе вдома, деяких людей допитували і били. Було лячно. Ми виїхали, а батьки залишились у селі. Вони боялися навіть розповідати по телефону що там відбувається. Дуже страшно це переживати. 

Над нами літали снаряди, а люди все одно привозили молоко, допомагали одне одному, різали худобу, бо її не було чим годувати, безкоштовно роздавали людям м'ясо. Грошей не було, їх ніде було зняти. Деякі люди знімали кошти під 35 відсотків. Ціни дуже виросли. Молоко, цукор, борошно, макарони - все було по 100 гривень. 

Ми виїжджали через російські блокпости. Перевіряли багажник, телефони. Казали, щоб ми були обережні, бо нацисти розстрілюють. По узбіччях бачили спалені автобуси, БТРи. Я дуже хвилювалась. Як приїхали на наш перший блокпост, я розплакалась. Наші захисники переконували нас, що все буде добре. Так і вийшло, наше село звільнили. 

У селі дуже багато руйнувань. Навпроти нашого будинку влучив снаряд, пошкодив наші вікна, уламками посікло стіни. 

Через тиждень, після того, як ми виїхали, людей припинили випускати на український бік. Можна було виїхати через дамбу, але це вже було пізніше. 

Намагаємося відновити будинок. Опалювальна система замерзла, потрібно все лагодити. 

Ми не уявляли, куди нам їхати, але знали, що нас не покинуть напризволяще. Коли ми приїхали до Полтави, нам дуже допомагали різні благочинні організації, давали багато продуктових наборів. Нам всього вистачає. Нас поселили у гуртожитку, зустріли, гарно прийняли. Так ми і залишились у Полтаві. Ми дуже вдячні Полтавському аграрному університету за гостинність, за те, що ми безкоштовно живемо і харчуємося. 

Приємно було, коли звільнили наше село і ми змогли приїхати і побачити батьків. Приємно вразило, що Харківську область так швидко деокупували. Слава ЗСУ!

Раніше нам хотілося більше заробити, облаштувати будинок, а тепер розумієш, що гроші і багатство - не головне. Важливо, щоб діти були не голодні. Ось це - найбільша цінність у житті. 

Я вважаю, що до літа війна скінчиться. Будемо відпочивати на морі. 

Думаю, ми вистоїмо і орків більше сюди не допустимо.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Веселе 2022 Текст Історії мирних жінки чоловіки діти переїзд психологічні травми обстріли безпека та життєзабезпечення вода житло непродовольчі товари сім'ї з двома і більше дітьми діти внутрішньо переміщені особи перший день війни їжа окупація
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій