"Ми показали, що здатні об’єднатися у важкі часи, адже всі ми - один народ від Ужгороду до Луганська"

Донцов Ярослав, учень Біловодського ліцею № 1, с. Біловодськ, Луганська обл.

Конкурс есе "Один день"

Я назавжди запам’ятаю той день 2014 року, коли почалася війна. Не десь там, далеко, на іншому континенті, у інших країнах, а запалала на моїй Батьківщині, у декількох десятках кілометрів від мого дому.

Ця війна стала повною несподіванкою для мене, адже я звик до мирного життя, а військову техніку бачив лише на парадах.

Усе, що я чув про воєнні роки від дідусів та бабусь, стало реальністю, але виглядало нереально.

Наші погляди прикуті до гелікоптерів санавіації, які не встигають транспортувати поранених до лікарні. Люди швидко зрозуміли, що почалася війна з усіма її жахливими атрибутами: артилерійськими обстрілами, танковими проривами та диверсіями. Кожного ранку ми боялися, що станеться артобстріл, але завдяки воїнам ЗСУ лінія фронту перемістилася глибше, а міста, селища і містечка Луганської і Донецької області перебували у стані безпеки.

У перший день війни, коли солдати, переважно із Заходу, прибули до нашого селища, підозріло ставилися до мешканців, відчуваючи загрозу від жителів Сходу. Та згодом військові відчули підтримку та гостинність наших жителів. Коли загін голодних солдатів чекав на польову кухню, що запізнювалася, місцева жінка декілька годин без упину готувала їм млинці.

Звістки про загибель юнаків – жителів нашого селища, щоденні страшні новини та світлини, які ми чули та бачили у ЗМІ, про те, як злітає у повітря місто, подорож до якого сприймалася, як свято, жах, який охоплював мою сім’ю ще вдосвіта, коли здригалася земля від вибухів, - усе це буде пізніше, протягом довгих років, яким, здається немає кінця-краю.

Але перший день назавжди закарбувався на все життя у моїй пам’яті.

Я дуже хочу, щоб у моїй Батьківщині знову запанував мир та спокій, на обличчя людей повернулися посмішки, а в душі – віра у прийдешній день та щасливе майбутнє.