«Ми обходили трупи й міни, а над головою літали снаряди»

Людмила Євгенівна виходила з Маріуполя пішки в розпал бойових дій. До найближчого населеного пункту було 25 кілометрів

Мені 64 роки. Чоловік помер близько чотирьох років тому. У мене є донька. У неї друга група інвалідності, тому вона потребує моєї допомоги. Ще в мене є мама. Їй майже 90 років. Вона залишилася в Маріуполі. Я не можу її звідти забрати, бо вона не хоче залишати майно. А ми з донькою виїхали в Тернопіль.

Вранці 24 лютого ми прокинулися від двох потужних вибухів. 28 лютого я останній раз розрахувалася в супермаркеті карткою, а наступного дня вже зникло світло.

Я жила в Приморському районі. В перші дні війни там нічого страшного не відбувалося. Обстріли почалися першого березня і з кожним днем ставали все потужнішими. Зв’язку вже не було, і ніякої інформації теж. Люди ходили розгублені. 

Я жила в приватному будинку, а дочка мала квартиру в мікрорайоні Черемушки. Коли почалася війна, вона кожного дня приходила до мене. А потім залишилася ночувати й більше не ходила додому. Ми пішли вдвох другого березня і побачили, що два під’їзди будинку, в якому вона мешкала, обстріляні: вилетіли вікна, стіни побиті. Її під’їзд не зачепило. 

З третього березня ми ночували в підвалі. Туди долинали звуки бойових дій. Ночами я рахувала вибухи й постріли. Чула, як їздив танк, зупинявся і стріляв по будинках. З шостого березня почалися пожежі. Якось я йшла вулицею, а мені назустріч бігла жінка, і кричала, що горить дев’ятиповерхівка, в якій вона жила. 

Дев’ятого березня був сильний обстріл. Я пішла до сусідів. Хотіла віддати їм сметану, щоб вони погодували нею свого собаку. Тільки-но я підійшла до їхнього подвір’я – поряд почався обстріл. Я швиденько побігла в підвал. У підвалі все тряслося. У мене було таке враження, ніби от-от завалиться будинок. Коли настала тиша й ми з донькою вийшли з підвалу, побачили пожежу на подвір’ї, що навпроти нашого. У мене був повалений паркан. Я злякалася, що пожежа дійде до мого будинку.

Ми прибігли до моєї своячениці і жили в неї тиждень. Я навідувалася додому. Дізналася, що сусіду відірвало ногу. Я побігла до пожежної частини, щоб попросити транспорт, аби його відвезли в лікарню. Але там мені відмовили, сказали, щоб ми самі його везли, а в нас не було автомобіля. Так мій сусід і помер. 

З того часу ми жили втрьох: я, донька й своячениця. Ходили по воду, готували їсти на багатті. Якось своячениця вийшла нагріти чайник, а я чекала на неї в коридорі. Раптом почула свист і вибух. Мене вдарила вибухова хвиля – я впала. Своячениця злякалася за мене, а я за неї. Ми зрозуміли, що могли загинути, тому відразу прийняли рішення вибиратися з Маріуполя. 

Ми скооперувалися з сусідами, які також до останнього залишалися вдома, взяли найнеобхідніші речі й пішли в найближче село – Мелекіне. До нього було 25 кілометрів. Ми обходили трупи й міни, нам назустріч їхали російські військові, а над головою літали снаряди. В той час активно бомбили Азовсталь. Ми молилися швидше вийти з території обстрілів. У Мелекіно ми знайшли перевізника, який погодився за гроші вивезти нас в Бердянськ. З Бердянська виїхали на автобусі з третього разу, бо російські військові не пропускали на Запоріжжя, а тільки в окупований Мелітополь. Водій знайшов об’їзну дорогу, через села. Дорога була погана – автобус ледь не перекинувся. Ми їхали дуже довго. У Запоріжжі нас зустріли волонтери, нагодували й розмістили на ніч у дитячому садку. Наступного дня вони посадили нас на безкоштовний автобус Запоріжжя-Львів, на якому ми доїхали до Тернополя.