«Ми ночували в полі у машині. Було багато людей»

Мені 29 років. Жила я в Херсоні, мала роботу, в мене є дитина. Все було добре, сплановане було життя.

О шостій ранку нам зателефонувала свекруха – сказала, що війна. Ми не повірили. Нічого такого не було. День починався, як завжди, а коли вже пішли на роботу, почалися вибухи. Почали бомбити наш Чорнобаївський аеродром.

Коли нас окупували, продуктів не було в місті, і ціни були високі на все. Спочатку нам зарплатню видали, потім звільнили з роботи. Чоловік ще підпрацьовув у таксі, ми трошки викручувалися. Потім люди почали масово виїжджати, ми залишилися без роботи. 

Ми буквально за пару днів на початку травня вирішили, що будемо їхати. У нас були невеликі збереження, і ми зрозуміли, що витратимо їх всі або на їжу, або – на паливо, щоб виїхати і на життя перший час.

Виїхали з другого разу. Вперше нас завернули, а вдруге ми ночували в полі в машині. Було багато людей. Якраз були травневі свята, і нам вдалося виїхати, бо всі окупанти були п’яні.

Нам друзі надали житло на заході Україні, але роботи я не можу знайти. Чоловіка взяли на будівництво.

Ми сподіваємося, що може наступне наше літо вже буде в Херсоні. Там залишилася моя бабуся. Вона не захотіла виїхати, але ми не спілкуємося. Не хоче вона зі мною спілкуватися. Свекруха там залишилася - її викрали окупанти через відео у Тік-Току, і вже два тижні ми нічого про неї не знаємо.