«Ми намагалися вижити, і це нам вдалось»

24 лютого був найстрашніший день мого життя. Ми прокинулися від вибухів. Спочатку нічого не розуміли, потім дізналися, що почалася війна. Розгубилися і не розуміли, що робити.

Виїхали ми 16 березня. У той день, коли скинули бомби на драмтеатр. Ми якраз їхали по вулиці Куїнджі.

Обіцяних зелених коридорів не було. Змогли виїхати ті, у кого були машини. Завдяки щасливому випадку наша машина вціліла. Коли ми виїжджали, наш дім був теж цілий. Через два дні його розбомбили. Фотографія мого будинку була у всіх пабліках. Напередодні влучили у будинок мого сина. Його родина ледь встигла вискочити з палаючого дому. Вони дивом залишилися живі.

Мій чоловік хворів, він не міг ходити по воду, тому до річки бігала я. Ми рубали дрова, палили багаття, щоб зварити хоч якусь юшку, бо це не можна було назвати їжею. Воду, яку ми брали з річки, проціджували, кип'ятили і пили. У нас не було ні води, ні світла, ні газу, ні зв'язку. Ми піднімалися на 14 поверх, щоб зловити хоч якийсь сигнал. Хотіли зрозуміти, що відбувається в країні. Ми намагалися вижити, і це нам вдалось. Чоловіка я поховала вже тут, коли ми виїхали.

Їхали ми через Бердянськ, там уже теж були орки. Довго не могли звідти виїхати, бо не було бензину. Місцеві пропонували нам купити каністру за десять тисяч гривень. Я вже готова була це зробити, тому що у мене не було сил дивитися на рашистів. Але я боялась, що ми десь застрягнемо посеред поля трьома машинами з онуками. Боялась, що нас усіх розстріляють. Я намагалась зв'язатися з волонтерами у Києві, щоб вони підказали, де можна взяти бензин. Та все було марно. Ми щодня зранку їхали на заправку, але пощастило нам лише на п'ятий день. Врешті ми виїхали до Запоріжжя. Там нас зустріли волонтери, поселили. Потім ми поїхали в Одесу.

Поки Маріуполь не звільнять, ми туди не повернемося. А навіть коли деокупують, нам нікуди повертатися. Ми у чому виїхали, з тим і залишились. Жити немає за що. Починати з нуля, купувати все, починаючи з голки і ниток, нереально.