"Ми ледь вийшли живі з підвалу"

Я з родиною була вдома, збирала маленького синочка в дитячий садок...І тут ця клята фраза "Почалась війна". Куди бігти, їхати, що далі? Була надія на те, що 21століття, хіба таке може бути, будуть перемовини і весь цей жах закінчиться. Кожень день дивились новини (поки було світло), але все менше було шансів залишатись вдома. Переїхали в будинок до батьків, там було бомбосховище, декілька днів прожили у них в квартирі, обстріли були все сильнішим перебралися в бомбосховище. Маленький синочок (2 рочки) весь час плакав і кричав "Ні подвал, дядя буф". І тут сталося найстрашніше - попадання в наш будинок, в наш під'їзд, ми ледь вийшли живі з підвалу, біля під'їзду були наші машини, їх понівечило цеглою і осколками снарядів. Тікати далі було ні на чому. Це був відчай, що все...З кожним днем обстріли були частішими.

Їжі було достатньо, так як ми тільки приїхали з села від батьків, привезли всього. А от з водою почались проблеми, в маленькі перерви між обстрілами чоловік бігав в приватний сектор по воду, хоч на їжу. Моя родина(я, чоловік і двоє дітей) живемо разом. А от батьки, брат, сестра, всі залишились в окупації, так склались обставини.

Як мій чоловік під обстрілами ремонтував машину, хоча б одну, щоб ми виїхали з цього пекла. І це сталося, 2 квітня ми покинули рідне місто...

Підприємство, на якому я працювала 15 років, розбомблене. Зараз знаходимось у місті Дніпро, дитячі садки не працюють, дитину немає з ким залишити. А от навчатися пішла на другу вищу освіту.

У мене залишився блокнот, в якому ми малювали з дітьми під час цього пекла у підвалі, я коли беру його до рук, у мене мурашки по тілу, я згадую весь цей жах.