«Ми кинули все і виїхали, бо життя дорожче, ніж все наше майно»

Рашистські загарбники майже знесли з землі Оріхів. Більшість мешканців виїхали, але все одно періодично навідуються додому, незважаючи на обстріли

Мені 62 роки. Сама я родом з Новоданилівки, а проживала у місті Оріхові, працювала на Укртелекомі. Коли почалась війна, ми були дуже налякані, хоча бомбардувань у місті ще не було - вони почались у березні. Спочатку було дуже страшно, а потім звиклись, жили під звуки снарядів.

До квітня знаходилась з онуком вдома. Коли почали дуже сильно бомбардувати наше місто, довелось звідти тікати. А скільки людей у місті вбило... Можна сказати, що нашого міста майже немає. Село Новоданилівка, яке поряд, і через кілометр місто Оріхів – це «нульова зона». Люди, які там залишились, коли виходять отримати гуманітарну допомогу, то відразу починається обстріл. Із села майже нічого не залишилось. Так само і місто Оріхів. Де були культурні центри, телеком, пошта, ринок, магазини, музеї, церкви, банки - немає нічого живого.

Після тяжких бомбардувань нам довелось виїхати. Зараз у Запоріжжі. Там залишилось наше житло. Ми кинули все і виїхали. Життя дорожче, ніж наше майно. Ми начебто тут, а думки наші вдома, хоча там вже нема куди повертатись: усе розбите.

У місті майже нікого не залишилось. Дуже тяжко все це переносити морально. Не було світла, води, не було на чому варити їжу. Магазини розбили, була нестача хліба. Пекли самі, поки було світло. Я жила в Оріхові десь до серпня, тоді довелось тікати.

Там немає жодного дня, щоб не було обстрілу. Був один такий день, коли було 324 прильоти. У місті немає ні солдат, ніякої воєнної техніки, немає воєнних заводів, нічого такого. А від міста нічого не залишилось.

Виїжджала я з братом. Він нас забрав: у нього велика машина, і ми всі виїхали. З містом сполучення є, зараз туди ходять маршрутки. Був один випадок, коли прилетів снаряд і сильно поранило водія маршрутки і двох людей. Але маршрутки все одно їздять. Люди провідують свої домівки, латають дахи, забивають вікна. Але я туди не їжджу - мені діти заборонили. Останній раз я там була у жовтні, а зараз дивимось відео. Там є люди, які знімають для нас відео, а ми дивимось по телефону.

Спілкуюсь з подругами. Бачу своїх односельців, знайомих і тих людей, з якими працювала. Дуже плачемо. Жаліємо те, що наживали протягом життя. Але віримо, що все буде добре. Ми повернемось і все відбудуємо. Потрібно тільки залитись живими і здоровими.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/