“Ми дуже хвилювались, щоб наші рідні в Маріуполі залишилися живі”

Катерина Іванівна шокована позицією близьких людей, які виїхали жити в росію, й почали виправдовувати війну

Мені 54 роки. До війни у нас було хороше життя, ми жили у Маріуполі. Наше місто було дуже гарне, у ньому все робилося, щоб ми жили краще. Були такі проєкти, такі вулички, що неможливо було намилуватися. Я приїхала в це місто тридцять п'ять років тому, полюбила його з першого погляду, і так моя душа там і лишилася.

24 лютого ми мирно спали. І о п'ятій ранку пролунав сильний вибух, весь будинок затрясся, ми зрозуміли, що коїться щось страшне. У всіх була паніка, але чоловік пішов на роботу. Зранку приїхала донька й сказала, щоб ми виїжджали, але я не змогла залишити чоловіка. Віддала їй собаку, а сама залишилася. Моя подруга з чоловіком пішли ховатися в гаражах. Ми жили на Морському бульварі, тому думали, що там буде безпечніше. З «Азовсталі» всіх відпустили додому, ми зрозуміли, що це вже повномасштабна війна.

Були вибухи, в людей була паніка, біля банкоматів стояли черги.

Потім прийшов зять, який працював у поліції, та сказав, що потрібно виїжджати. Їхала машина, і було два вільних місця. Потрібно було бути без багажу, тільки документи можна було взяти з собою. Коли ми виїжджали, лівий берег уже був під обстрілами. Потім ми дзвонили рідним і близьким, які залишився у місті, але другого березня пропав зв’язок. Ми дуже хвилювались, щоб вони залишилися живі.

Ми поїхали у Кривий Ріг, бо там жив мій батько. Ми також були в Тернополі, але потім поїхали звідти, бо вирішили, що потрібно повертатися до рідних.

Мене найбільше шокує цинізм росії щодо українців та позиція близьких людей, які переїхали жити в росію. Їхнє: «А что вы хотели? Вы 8 лет бомбили Донбасс». Це мене досі шокує. Як можна виправдовувати війну?

Коли ми були в Тернополі, мені дуже сподобалося ставлення людей до нас, адже волонтери дуже нам допомогли. Нам безкоштовно дали квартиру для проживання. Нам допомогли всім. Ми виїхали без нічого, та люди згуртувалися в допомозі одне одному.

Ми розуміємо, що залишилися без нічого: без рідного міста, без рідної домівки, без пам’яті, бо всі фотографії залишились там. Усе наше минуле в Маріуполі, тепер його нам ніхто не поверне. Так, буде деокупація, ми в це віримо. Можливо, місто стане кращим, але вже не тим, і моєї домівки не буде, і тієї фотографії, яку я хочу взяти, де моя маленька дитинка, також не буде. Молодим, можливо, і нічого, а в нашому віці ми не зможемо все відновити й почати заново.

Ми обов’язково плануємо повертатись у Маріуполь. Я вже казала, що буду в наметі жити, але я хочу до свого моря.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/