“Після пережитого почала цінувати життя”

У Катерини Іванівни все життя пов'язане з Маріуполем, і їй дуже прикро бачити, що сталось з містом

Я народилася й жила в Маріуполі, закінчила школу. Як на мене, це були найкращі роки мого життя. Рік тому я вступила до Харкова, і якраз повернулася додому, коли почалася війна. Мені дуже сумно через моє місто - я провела там своє життя. Маріуполь був невеликий і комфортний, та зараз він інший. 

24 лютого я прокинулася о шостій ранку, бо мені подзвонила мама й сказала, що почалася війна. Вона була на роботі - я поїхала до неї, щоб бути разом. Ми спочатку нікуди не виїжджали, думали, що все обійдеться.

Ми були в Маріуполі до середини березня, найбільші труднощі – це відсутність води, газу, світла та зв’язку. Нам дуже пощастило, що ми залишилися живими. Та, мабуть, найбільш складно було через відчуття страху.

Мене шокували думки про те, що життя ніколи не буде таким, як колись. Важко зовсім не розуміти, як далі складеться доля.

Ми побачили, як виїжджають машини з білими прапорами. До того цілий місяць ніхто нікуди не їздив, а це почали їхати з написами «Діти». Біля кринички, де люди набирали воду, сказали, що є «зелений коридор», і можна виїхати. Ми зібралися, взяли собачку й поїхали. 

У нашому районі була не дуже складна ситуація, але ми зустріли двох хлопців, які нам розповіли про те, що відбувається в місті: про авіаудари, про те, як було складно. Це нас дуже вразило. Було страшно, і головним завданням стало виїхати. 

Коли ми виїжджали, було багато людей, які допомагали в інших містах, зустрічали біженців. Це зворушило мене.

Зараз ми живемо у Києві. Я дистанційно продовжую навчатись. Тепер розумію, що дарма вважала себе не такою вже й щасливою.

В майбутньому ми плануємо залишитися в Україні, працювати. Мабуть, у Маріуполь не повернемося, бо це вже не те місто, в якому я жила. Навіть коли місто повернеться до України, за атмосферою воно буде не таке.