«Ми думали, що скоро повернемося»

Ірина з чоловіком виїхали з Маріуполя в перший день війни. Потім вони місяць чекали на дзвінок від батьків, що залишились в окупації

Мені 25 років, до війни я жила в Маріуполі.

24 лютого нас із чоловіком розбудив друг і сказав, що почалося повномасштабне вторгнення росіян в нашу країну. Ми відразу, в той же день, виїхали до батьків чоловіка в Черкаську область. А мої батьки залишилися й місяць були в окупації. Вони виїхали 23 березня.

Ми виїжджали з маленькими рюкзаками, бо думали, що скоро повернемося. А вже там нам допомагали люди, щось купляли для моєї дитини. Зима вже скінчилася, було тепло, нам приносили одяг.

Ми не бачили того, що всі інші, але з новин шокувало те, що дізналися про  Бучу, Ірпінь, те, що коїлося в Маріуполі. З останнього – що в Дніпрі розбили під’їзд. А так – лише  в матеріальному плані шок, бо залишилися без домівки.

Коли ми виїжджали, росіяни тільки просувалися, і ми могли спокійно виїхати. Складнощі були лише в тому, що було багато блокпостів. Батьки п’ятого березня намагалися виїхати з окупації, але колону не пропустили. Мав бути організований «зелений коридор».

І пропав зв’язок аж доти, поки вони не виїхали з Маріуполя. Було складно їм переміщуватися, я в Інтернеті вишукувала, як більш-менш безпечно пересуватися по Маріуполю. Бо були складнощі через те, що мости порозбивали. Батьки вже переїжджали по арматурі - їм було важче, ніж нам.

У тата була робоча машина, він працював на лівому березі і 24 лютого залишив авто там. У нас були «Жигулі» 1990 року випуску. А в мене є сестра з трирічною дитиною, і тато поїхав забрати їх із 17 мікрорайону, бо його сильно бомбили. Чоловік сестри служив у Нацгвардії, він зараз у полоні. Вона була сама з дитиною. І коли вони вийшли 21 березня на зв’язок, ми сказали, щоб виїжджали, та продиктували маршрут, як їхати через Мелекіне.

Вони виїжджали всі разом, а оскільки сестри чоловік був військовим, то їм дуже пощастило, що вони не проходили фільтрацію. Ми казали їм, щоб їхали на Бердянськ, а звідти - на Запоріжжя, бо під Оріховом були бої. Вони стояли в черзі на Бердянськ, а там якраз був чоловік один. Спитав у батька, куди він їде. Той відповів, що на Запоріжжя. І чоловік сказав: «А навіщо ти їдеш на Бердянськ? Їдь одразу на Запоріжжя». І вони разом із цим чоловіком дуже швидко доїхали до Запоріжжя.

Ми зараз орендуємо квартиру в Києві. Мого чоловіка мобілізували. Він був на навчанні й повинен їхати на фронт – це для мене найстрашніше.

Сама я так і не навчилася долати стрес. Це складно. Тож трошки поплакала – та й пішла далі.

Ми вирішили зупинитись в Києві, тому що я тут навчалася. А ще я хореограф, у мене залишилися контакти з тими студіями, де я працювала. Коли я завагітніла, ми з чоловіком переїхали до Маріуполя, останні три роки жили там. Там мені запропонували роботу, я хотіла працювати за професією. Зараз, коли мобілізували чоловіка, ми живемо разом із батьками. Роботу маю, але неофіційну.

Через ці події змінилися життєві цінності. Тепер родина - на першому місці. Хочеться, щоб усі були разом. У нас багато родичів, які підтримують російську сторону. Як сиділи в підвалі, були дві різні позиції. Та ми зараз із ними не спілкуємося, а більше згуртувалися з тими, хто підтримує Україну. Нас мало, але ми всі разом.

Хотілося б, щоб війна закінчилась скоріше. Та, судячи з прогнозів, мабуть, це буде літом. Але мене лякає перемога, точніше, її наслідки. Буде два дні ейфорії, а потім треба буде розбиратися з наслідками, бо спливе та інформація, якої ми зараз не знаємо. Тож усе ще попереду. Але майбутнє я бачу світлим. Вірю, що Україна переможе і все буде добре.