«Мертві люди лежали прямо на лавочках і на клумбах»

Я живу з дочкою. Ми мешкали у центрі Маріуполя. Я займалась бізнесом – у мене була мережа магазинів. Під час війни, звісно, бізнес втратила. У мій дім влучило два снаряди, після чого ми дуже швидко зібрались, застрибнули у машину та нас свій страх і ризик виїхали з Маріуполя.

24 лютого о п’ятій ранку нам зателефонували і сказали, що розпочалася війна, щоб ми збирали речі і намагалися виїхати з Маріуполя. Ми спробували виїхати, але на той момент на блокпостах стояло дуже багато машин і не було можливості заправитись. Ми сподівались, що все нормалізується або ми встигнемо виїхати пізніше. Не хотілось залишати магазини напризволяще. Отже, 24 лютого ми не виїхали з Маріуполя, залишились. 28 зрозуміли, що виїхати вже неможливо. На блокпостах уже нікого не випускали. Наші друзі перебували у Бердянську і кликали нас до себе, але ми побоялись туди їхати. Ми чули, як люди намагались виїхати і у дорозі потрапляли під обстріли.

Четвертого березня обірвався зв'язок. Не було ні світла, ні води, ні опалення. Довелося сидіти у невіданні у Маріуполі і чекати новин. Ми бігали у бомбосховище і запитували про евакуацію. Продукти закінчувалися, почалося мародерство, люди грабували магазини як продуктові, так і з промисловими товарами. Була паніка. Люди лаялись, конфліктували.

Згодом почались масові бомбардування, літали літаки і скидали бомби, були влучання у третю міську лікарню, Приазовський технічний університет розбомбили авіаударом. Зранку, коли ми вийшли з донькою, хотіли піти в гараж прогріти машину, я побачила, що у наш дім прилетіло два снаряди. Це стало головним поштовхом, коли ми вирішили, що доведеться виїжджати. Ми зрозуміли, що цей конфлікт не завершиться мирним шляхом. Можливості виїхати не було, через те що обстріли не вщухали, ми змушені були виїхати 15 березня. Я побачила, що під вікнами по проспекту Металургів їхали машини у бік моря, почала надходити інформація про те, що люди збираються у колони і намагаються виїхати із міста.

О шостій ранку ми з дочкою зібрались. Пішли в гараж, перевірили машину. У той час уже мародерство дійшло до того, що на 17-му мікрорайоні, там, де зайшла армія «ДНР», почали забирати автівки, знімати акумулятори. Людей відсікали від можливості залишити місто. Ми почали спускатися по проспекту Металургів до моря і побачили, що машини почали з'їжджатися самі по собі. Не було жодної організованої евакуації. Ми виїхали на Приморський бульвар і побачили жахливу картину – трупи лежали прямо на лавочках. Це психологічно і емоційно було дуже важко.

Колоною із п'ятнадцяти машин ми поїхали далі. Побачили, що на клумбах лежали мертві люди.

На блокпості нас попередили, як об'їжджати міни. Через Бурякову Балку, через Мангуш ми виїхали до Бердянська. Там був перший блокпост росіян. На цьому блокпосту ми простояли хвилин 40. Там особливо запитань не ставили. Я не стала зупинятися у Бердянську, тому що мене вже чекали на нашій українській території.

Всі машини поїхали у Бердянськ, а ми з дочкою одним авто рушили у Токмак. Там був блокпост і ми чекали дуже довго. Нас ретельно оглядали, дивились телефони, розпитували про родичів. Після цього було ще 15 блокпостів. Десь на нас дивились із сарказмом, із єхидними посмішками. Запитували навіщо ми їдемо в Україну. Казали, що у Запоріжжі скоро буде те саме, що й у Маріуполі.

Останнім пунктом перевірки була Василівка. Ми стали вже переїжджати на український бік, і буквально за десять хвилин після того за нами йшла колона машин, її розстріляли. Ми багато натерпілись страху, але найголовніше, що нам вдалося звідти виїхати. Дякувати Богу, ми не втратили родичів, всі встигли евакуюватися.

Із Запоріжжя ми поїхали до Хмельницького. У липні переїхали до Києва. Донька вступила до Київського університету імені Тараса Шевченка. Я поки не можу знайти роботу. Живемо на заощадження. З нового року будемо думати, як жити далі.

Напевно, я не буду нічого планувати наперед. Я втратила дуже багато в Маріуполі. Буду менше мріяти і планувати.

Спочатку був стан шоку, я була на адреналіні. Потім почалися нічні жахіття. Я взяла себе в руки, мені є заради кого жити.

Сподіваюсь, що наші території повернуть, і цілісність країни збережеться. Хочеться повернутися у рідне місто. Сподіваюсь, що ніяких контактів ми більше з росією не підтримуватимемо.