Війна почалася раптово. Я була на городі, коли мені подзвонила донька і сказала, що почалося. Магазини та аптеки закрилися, лікарні перестали працювати, дитячі садки та школи не відкрилися. Люди почали їхати, і вулиці швидко спорожніли. Вся ця порожнеча була важка і давила. Мені здавалося, що звичний світ, де я жила, зник назавжди. Було страшно дивитися, як руйнуються будинки, як гинуть люди довкола. Страх переплітався з безсиллям — не завжди можна було допомогти чи захиститися. Багато моїх знайомих втратили близьких або залишилися без даху над головою.

Я боялася виходити з дому, боялася за тих, хто лишився поряд. Вночі були довгі й тривожні, а дні — важкі й сповнені очікування нового вибуху.

Я виїхала після прильоту снаряда за двісті метрів від мене. Хочу, щоб колись усе це закінчилося, щоб у місті знову з'явилися посмішки, світло та спокій. Я чекаю на мир і дуже хочу, щоб цей страх пішов назавжди.