Леоненко Дар'я, учениця 8 класу Вільненської філії Ямненського закладу загальної середньої освіти імені І.О.Мусієнка Великописарівської селищної ради Сумської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Звягінцева Людмила Іванівна

Війна. Моя історія

Війна безповоротно змінила моє життя. Ніхто і думки не мав, що країна- сусід буде зазіхати на нашу територію. Мені тільки чотирнадцять, а я вже почуваю себе дорослою, неначе мені тридцять років. Так на мене вплинули ці трагічні події. Зараз я трохи заспокоїлася, бо почуваю себе в небезпеці, але коли все почалося, то було не до сміху. Народилася я і жила в селі Пожня Великописарівської громади Сумської області майже на кордоні з Росією. І з перших днів відчула, що таке війна. Я бачила колони танків , які сунулися по трасі через село, чула вибухи снарядів, а особливо боялася спати вночі, коли летіли бомбардувальники.

Ви просто не уявляєте, який це жах. Мені здавалося, що літаки ось-ось зачепляться за наш дах. Вони так гучно гуділи, що тряслися шибки у вікнах і дзвенів посуд. А ми від жаху падали на підлогу і молилися, щоб їх збили наші захисники.

Кожного дня жителі громади чули вибухи, рятували свої пожитки із зруйнованих будинків , ховалися по погрібах, вчилися жити без світла і телефонів. А коли підірвали міст, то ми були відрізані від громади і залишилися не тільки без зв'язку,  а і без хліба. Але знайшлися сміливці,  які не забули про нас.

Це Вільненський староста, Богданов Микола Іванович, який ризикуючи власною безпекою, кожного дня привозив хліб . Потім російських військових знищили, і до нас приїхали наші захисники, щоб тримати оборону поблизу кордону.

Життя почало трохи налагоджуватися, неначе трохи затихло. Через річку навели понтонний міст, відкрився магазин. Але рано ми зраділи... Ворог не забув про нас, і знов почалися обстріли, загули "Шахеди". У нас просто не витримали нерви. Я і мама зібрали речі і поїхали до  Західної України.

Мені часто сниться мій рідний дім, мої домашні тваринки, яких я вже ніколи не побачу, моя улюблена груша, яку розкололо осколками, моя вулиця... Я довго спала одягненою, часто прокидалася і прислухалася до тиші. Часто телефоную своїм друзям в село, дізнаюся про трагічні новини.

Ось  зовсім недавно мені повідомили, що загинув наш друг Рома Білецький. Він приїхав до дідуся в Пожню з міста Суми . Коли розпочався обстріл , хлопець побіг рятувати кіз, що випасалися  в кінці городу. Тварин врятував, а сам загинув. В нього влучив ворожий осколок. Я довго сумувала і плакала, адже Рома був веселим і гарним хлопцем. Я хочу запитати: " За що?" Будь проклята ця війна, яка забрала стільки невинних життів.