Артем Музалевський

«Мені здавалося, ніби так буде завжди, але ця ілюзія зникла разом з мобілізацією тата»

Музалевський Артем, учень гуртка "Мова - душа нації" КЗПО "Закарпатський обласний центр дитячої та юнацької творчості "ПАДІЮН"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Маркович Олеся

Війна. Моя історія

22 лютого стало фатальним днем для всієї України. Багато-багато людей зі Сходу нашої Батьківщини втратили і місце роботи, і домівку, і друзів, і рідних. Ці речі неможливо відновити, вони залишилися в недосяжних окупованих та небезпечних зонах.

Для мене особисто та для моєї родини теж усе кардинально змінилося. Але ми навчилися проживати не лише негативні емоції – як-от, тривогу та розпач, але й шукати позитивне, та навіть радість.

Почну з того, що сум охопив мене після того, як мого батька, як і багатьох дорослих, призвали для захисту України. Було дуже незвично жити, коли його нема вдома. Тато й до того приходив з роботи пізно ввечері, але ми вечеряли разом. Потім я йому розповідав про свій день, які успіхи в навчанні, про мої захоплення, ігри, друзів, що дивлюся. А він уважно слухав, весело і з гумором коментував певні моменти. А тоді і сам розповідав про власний день.

Мене охоплювало родинне тепло, почуття ніжності – створювалася така собі атмосфера непорушного спокою. Мені здавалося, ніби так буде завжди, але ця ілюзія зникла разом з мобілізацією тата.

Великою проблемою для нас проблемою стало те, коли виходила з ладу техніка, адже цим зазвичай займався батько. А щорічні літні подорожі до бабусі, яких ми з мамою так сильно чекали, відклалися на невідомий термін. Але ми з мамою почали вчитися отримувати позитивні емоції й за таких умов. До Закарпаття приїхало (та й ще приїжджають) багато неймовірних людей. Саме так і активізувався арт-простір «Станція Уж», метою якого було познайомити людей одне з одним та різними активностями: чи то мистецтво, чи то йога, чи то настільні ігри.

Для нас з мамою було важливо тоді відволіктися від тривоги за батька, від жахливих новин про війну, нудьги, адже кожен з нас або навчався, або працював і не мав змоги поспілкуватися з друзями. От ми й вирішили зайнятись чимось, що нам до душі: я приєднався до театру імпровізацій, а мама – до клубу з української мови.

Коли я грав історії інших людей, а це було основою нашого театру, я відчував себе потрібним, допомагаючи людині поглянути на її ситуацію з іншого боку, зробити висновки. А моїй мамі сподобалось дізнаватись про щось нове, прогресувати, відшліфовувати написання та вимову. І головне – ми знайшли гарних друзів, між нами є порозуміння і ми можемо одне одного підтримати.

З кожної, навіть найскладнішої ситуації можна винести певний урок. Я, на думку матері, подорослішав: почав ставитися до неї уважніше, допомагати в домашніх справах за власною ініціативою і підбадьорювати словами та своєю присутністю.

Як би війна нас не порозкидала по різних куточках світу, наш народ згуртувався, став щільнішим, адже моя історія не унікальна, вона є шматочком величезного пазлу.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/