Тімеа Микитюк

«Їхати з думками, що ти залишаєш тут усіх: рідних, хлопця, друзів, собаку – було просто нестерпно»

Микитюк Тімеа, учениця 11 класу Ужгородського ліцею імені В.С. Гренджі-Донського

Вчитель, що надихнув на написання есе - Маркович Олеся

Війна. Моя історія

Сьогодні середа, надворі дощ, похмуро. А війна йде вже 628 днів… Не дуже хочеться згадувати початок, та іноді спогади надходять. Пригадую, як усі казали, що 16.02.2022 розпочнеться війна. Прокинувшись 17.02.2022, я зрозуміла, що це знову якісь вигадки. Але ранок 24 лютого показав, що я, на жаль, помилилася. О 7-й ранку до моєї кімнати зайшов тато і приніс звістку про війну. Я знову подумала, що це жарт, і пішла досипати. Та мої сестри заснути вже не змогли. Коли трохи пізніше увійшла мама і сказала збирати найважливіші речі, я почала усвідомлювати, що трапилося щось вкрай незрозуміле й жахливе.

Я повинна була йти до стоматолога. Наче така звична річ – а людей майже не було. Тато наказав не відходити від нього ні на крок. Це вже було моторошно. Картини наче в тумані, не хотілося ні їсти, ні пити… В ту ніч я плакала, боячись засинати. Чомусь думала, що більше не прокинусь. Думала, чому це відбувається саме зі мною? Було дуже лячно, бо я була тут, а мій хлопець – у Львові. Ми боялися, що більше не побачимо один одного.

Бабуся, дідусь та прабабуся були під Києвом, і коли ми зрозуміли, що вони не зможуть виїхати звідти, охопило почуття розпачу. Памʼятаю, як з ними не було зв'язку. У мене весь день по щоках просто текли сльози. Тоді лячно було всім.

Через два дні тато відправив нас за кордон. Їхати з думками, що ти залишаєш тут усіх: рідних, хлопця, друзів, собаку – було просто нестерпно. Я не хотіла сприймати це. Тато казав: «Їдьте і думайте, що їдете на відпочинок», – а я не могла, бо не знала, що буде з ним і з іншими.

Довгий кордон, одна ніч у Словаччині, далі важка дорога до друзів у Польщі… Проблеми з житлом... 18 днів не було звʼязку з рідними… Постійний страх, постійні сльози... Переїзд у Чехію… А в Україні тривоги. Я телефонувала татові і сперечалася з ним. Я казала, що хочу повернутися, а він кидав фото пустих прилавків, казав що немає продуктів.

Я казала, що мені байдуже і я хочу додому. Він казав що багато переселенців і вдома дуже страшно. Я казала, що це не проблема і я хочу додому. Він казав, що щодня завивання тривоги. Я плакала й казала, що все одно хочу додому.

І нарешті ми повернулися. Мені не дозволяли гуляти в центрі міста, біля гіпермаркета “Епіцентр”, біля вокзалу, біля будівель, куди могли вцілити. Перша моя повітряна тривога – це було щось. Повернувся мій хлопець, і я була спокійна за нього. Та помер дідусь, а ми все одно не могли забрати бабусю й прабабусю з-під Києва.

Життя моє, моїх рідних, друзів змінилося повністю. У такі моменти ти переоцінюєш все, те, що здавалося проблемами, стає дрібним і неважливим. Зараз, читаючи новини, весь час думаю, що в мене дуже хороше життя.

Коли знаєш, що люди тікають з окупованих територій у чому були, невдалий колір лаку для нігтів – це вже зовсім не проблема. Відбулася кардинальна переоцінка цінностей! Війна змінила кожного. Це дуже страшно. Я дуже хочу щоб це все скінчилося, і був мир, щоб не помирало стільки людей, щоб діти не втрачали батьків та майбутнє.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/