Коли все почалося, я не розумів, що робити. Херсонська область дуже швидко опинилася під окупацією. Танки, військові машини, це був жах. Все це з'явилося раптово і наче назавжди. Росіяни ходили будинками, обшукували, заходили без стуку. Люди мовчали від страху, не знали, за що можуть забрати. Просто мовчали, ховалися, гасили світло. Обстріли були постійними. Щоразу, коли десь гриміло — я здригалася всім тілом. Здавалося, що снаряд влетить у вікно. Живеш як у пастці — ні спокою, ні сну, ні безпеки. Не було води, не було світла, не було газу.

Я не міг повірити, що Росія справді це зробила. Що прийшли та просто забрали. Без сорому. Без пояснень. Просто прийшли, начебто так і має бути.

Мені вдалося виїхати. Це було не одразу і не просто. Зараз я в Черкаській області. І тепер щодня думаю про те, як там мій дім. Дуже сумую. Дуже хочу, щоб Херсонщина знову була вільною. Сподіваюся на це щодня.